Харківська область

Всеукраїнська експедиція учнівської та студентської молоді

 «Моя Батьківщина – Україна»

Тема пошукової роботи:

«З попелу забуття»

2012

Афганістан завжди був однією з найбідніших країн світу. Це було зумовлено насамперед географічним розміщенням країни, рельєфом місцевості (80 % території — гори та безводні пустелі), а також особливостями релігійної свідомості афганських племен. Афганці здавна сповідують іслам ханіфістського напрямку, особливістю якого є аскетизм і консерватизм повсякденного життя. Традиційно панівною елітою в афганському суспільстві були вожді пуштунських племен, верхівка духовенства, багаті землевласники, купці та нечисленний офіцерський корпус. Значна роль військовиків в Афганістані була звичною для азіатської країни.

Військове угруповання, яке офіційна радянська пропаганда називала винятково Обмеженим контингентом радянських військ (рос. ОКСВ), опинилося безпосередньо втягнутим у громадянську війну, що розгорялася в Афганістані, і стало її активним учасником та головним збудником.

У конфлікті брали участь збройні сили уряду Демократичної Республіки Афганістан (ДРА) з одного боку і озброєна опозиція (моджахеди, або «душмани») — з іншого. Боротьба велася за повний політичний контроль над територією Афганістану. Моджахедам в ході конфлікту підтримку подавали військові фахівці США, ряд європейських країн-членів НАТО, а також пакистанські спецслужби.

25 грудня 1979 року почалося введення радянських військ в ДРА по трьох напрямах: Кушка—Шинданд—Кандагар, Термез—Кундуз—Кабул, Хорог—Файзабад. Десант висаджувався на аеродромах Кабул, Баграм, Кандагар.

До складу радянського контингенту входили: управління 40‑ї армії з частинами забезпечення і обслуговування, чотири дивізії, п'ять окремих бригад, чотири окремі полки, чотири полки бойової авіації, три вертолітні полки, одна трубопровідна бригада, одна бригада матеріального забезпечення й деякі інші частини й установи.

Афганська війна йшла з 25 грудня 1979 до 15 лютого 1989 року, тобто 3340 днів.

Етапи

Перебування радянських військ в Афганістані і їхня бойова діяльність умовно розділяються на чотири етапи.

1‑й етап: грудень 1979 р. — лютий 1980 р. Введення радянських військ до Афганістану, розміщення їх по гарнізонах, організація охорони пунктів дислокації і різних об'єктів.

2‑й етап: березень 1980 р. — квітень 1985 р. Ведення активних бойових дій, зокрема широкомасштабних, спільно з афганськими з'єднаннями й частинами. Робота з реорганізації і зміцнення збройних сил ДРА.

3‑й етап: травень 1985 р. — грудень 1986 р. Перехід від активних бойових дій переважно до підтримки дій афганських військ радянською авіацією, артилерією і саперними підрозділами. Підрозділи спецпризначення вели боротьбу з припинення доставки зброї і боєприпасів із‑за кордону. Відбувся вивід 6 радянських полків на Батьківщину.

4‑й етап: січень 1987 р. — лютий 1989 р. Участь радянських військ у проведенні афганським керівництвом політики національного примирення. Продовження підтримки бойової діяльності афганських військ. Підготовка радянських військ до повернення на Батьківщину і здійснення повного їх виводу.

Політичне врегулювання

28 липня 1986 року Горбачов у промові під час перебування у Владивостоку оголосив про рішення радянського керівництва: починаючи з 15 жовтня і до кінця 1986 року з Афганістану вивести 6 полків – один танковий, два мотострілецьких і три зенітних з їх штатною технікою і озброєнням. Повертатися ці частини мали в райони їх постійної дислокації в СРСР

14 квітня 1988 року за посередництва ООН в Швейцарії міністрами закордонних справ Афганістану і Пакистану підписані Женевські угоди про політичне врегулювання ситуації в ДРА. Радянський Союз зобов'язався вивести свій контингент в 9‑місячний термін, починаючи з 15 травня; США і Пакистан, зі свого боку, повинні були припинити підтримувати моджахедів.

Відповідно до угод виведення радянських військ з території Афганістану почалося 15 травня 1988 року. 15 лютого 1989 року з Афганістану повністю виведені радянські війська. Виведенням військ 40‑ої армії керував останній командувач контингентом генерал‑лейтинант Борис Громов.

Втрати

За уточненими даними, всього у війні Радянська Армія втратила 14 427 чоловік, КДБ — 576 чоловік, МВС — 28 чоловік загиблими і зниклими безвісти. Поранення і контузії отримали більше 53 тисяч чоловік. Медична допомога була надана 463 тисячам військовослужбовців

За оцінками незалежних дослідників втрати радянської армії склали до 140 тисяч убитими та до 350 тисяч пораненими

За національним складом втрати склали: росіян - 6.888 чол., українців - 2.378 чол., узбеки - 1.066 чол., білорусів - 723 чол., татари - 442 чол., казахи - 362 чол., туркмени - 263 чол., таджики - 236 чол., азербайджанці - 195 чол., молдавани - 195 чол., чуваші - 125 чол., киргизи - 102 чол., народності Дагестану - 101 чол., башкири - 98 чол., вірмени - 95 чол., грузини - 81 чол., мордва - 66 чол., литовці - 57 чол., марійці - 49 чол., чеченці - 35 чол., осетини - 30 чол., кабардинці - 25 чол., латиші - 23 чол., калмики - 22 чол., удмурти - 22 чол., комі - 16 чол., естонці - 15 чол., інгуші - 12 чол., балкарці - 9 чол., євреї - 7 чол., карели - 6 чол., каракалпаки - 5 чол., тувинці - 4 чол. 

За віком втрати склали:

до 20 років - 8.655 чол. (у т.ч. - 2 офіцера);

20-25 років - 3.557 чол. (842 офіцери);

25-30 років - 878 чол. (640 офіцерів);

30-40 років - 573 чол. (396 офіцерів);

понад 40 років - 170 чол. (99 офіцерів)

За військовими званнями втрати склали:

офіцерів - 1979 чол.

прапорщиків - 691 чол.

сержантів - 3166 чол.

солдат - 7879 чол.

робітників та службовців Радянської армії - 118 чол.

Точне число загиблих у війні афганців невідоме. Наявні оцінки коливаються від 1 до 2 млн. чоловік.

Участь українців

Через горнило радянсько-афганської війни пройшло більше 160 000 українців. З них 2 378 загинули, в тому числі 60 вважаються зниклими безвісти або тими, що потрапили в полон.

Поранення отримали більше 8 000 українців, з них 4 687 повернулися додому інвалідами.

Із 72 осіб, удостоєних за роки «афганської» війни звання Герой Радянського Союзу, є 11 українців

15 лютого 1989 року для всіх учасників спецоперації СРСР в Афганістані запам’ятався тим, що радянські війська були виведені з території Афганістану. З того часу матері більше не отримували звістки про загибель синів, припинили свої рейси літаки з вантажем 200 (так званий «чорний тюльпан»), батьки не отримували тривожні листи, а дружини та наречені чекали повернення  своїх коханих.

Десятирічна війна в Афганістані принесла дуже багато горя. Хто повернувся інвалідом, а кого привіз «чорний тюльпан»… Вже була опублікована статистика афганської війни. Ті цифри вражають. Але ж за ними стоять людські життя. Життя молодих хлопців, старших офіцерів, які загинули на тій війні. Загинули в Афганістані і наші земляки Віктор Титаренко, Руслан Косарев, Олександр Приходченко, Микола Скляров. Вічна  їм пам’ять.

Руслан Косарєв – його справжнє ім.’я Руслан. Але бабусі та дідусеві, у сім’ї яких він виховувався чомусь подобалося ім’я Сергій. Тому вони й називали його Сергієм. З цим ім‘ям навчався він у Богуславській школі, а потім в Ізюмському СПТУ.

Сергій не відзначався якимось талантом, але мав добрі риси характеру. Певно це йому передалося від бабусі та дідуся. Він щиро ділився тим що мав, з товаришами. Завжди приходив на допомогу всім, хто в ній мав потребу.

Служити Руслану довелося в десантних військах. Виконуючи інтернаціональний обов’язок, він загинув у Афганістані.

Але пам’ять про відважного воїна залишилася в селі. У музеї залишилася в селі. У музеї Богуславської середньої школи оформлено спеціальний куточок, де зберігаються фото та військова форма Руслана, альбом із спогадами вчителів, які навчали Руслана. Його ім’я носить піонерський загін, який проводить догляд за могилою воїна та допомагає бабусі та дідусю.

Руслан Косарєв посмертно нагороджений орденом Червоної Зірки.

Олександр Приходченко – народився у Калиновому у 1956 році. Закінчив Калинівську восьмирічну школу. Потім вступив до Сумського медичного училища. Одержав професію військового фельдшера. Декілька місяців працював у Сумах. Після служив в рядах Радянської Армії. Став прапорщиком, служив у Охтирці Сумської області, два роки в Угорській Народній Республіці.

Останнє місце службі перед Афганістаном - Кіровоградська область. Тут він одружився, народилась дитина. Сюди, до рідної сім’ї, він ніколи вже не повернувся. Бо призвали на службу в Афганістан. Декілька днів залишалося до кінця строку служби. Вже й листи дружині, неньці написав : «незабаром повернуся додому, чекайте».

Та трапилось неповторне. Олександр Григорович Приходченко загинув від кулі душманів. Посмертно нагороджений орденом Червоної Зірки.

Спи, наш Саша любимый.

Слушай песню соловья!

Рано горькою судьбою

Жизнь закончилась твоя.

Микола Скляров - народився і жив у Підвисокому. Тут закінчив 8 класів і вступив до Ізюмського СПТУ, де здобув професію механізатора. Працювати повернувся до рідного села. Але через декілька місяців призивають на службу в ряди Радянської Армії. І відразу – Афганістан. Сувора і нелегка служба… 10 днів залишається до повернення на Батьківщину. Але Микола гине під час виконання одного з бойових завдань влітку 1987 року. Похоронили його у під високому.

На могилу постійно ходять діти, вчителі, багато жителів села вшановують пам’ять свого земляка.

Ім’я  Миколи  Склярова  носив один із загонів Підвисочанської середньої школи. Діти цього загону шефствували над матір’ю. Так сталося, що незадовго після похорону Миколи помер і його батько. Поговорять з ненькою, виконають якусь домашню роботу. Все ж допомога.

Микола Скляров посмертно нагороджений орденом Червоної Зірки.

Віктор Титаренко народився і провів своє дитинство та юність у селі Нижче Солоне. Тут мав багато вірних друзів.

Та ось настав  час виконувати патріотичний обов’язок. Віктора призвали до лав Радянської Армії. А служити довелося в Афганістані. Там же, у далекій країні, під час виконання інтернаціонального обов’язку Віктор загинув.

Земляки пам’ятають його. Адже  Віктор був добрим, щирим у стосунках з товаришами. Зараз у школі оформлено куточок, де зберігають його листи з Афганістану. Його ім’я носив піонерській загін.  Вулиці , на якій жив Віктор Титаренко, де залишилися його рідні, вирішили присвоїти назву імені Віктора Титаренка.

Чимало  добрих слів було сказано на адресу загиблого воїна. Адже під час виконання свого інтернаціонального обов’язку Віктор виявив мужність і героїзм, не ховався за спину своїх товаришів, а чесно і самовіддано виконував військову справу.

Віктор Титаренко посмертно нагороджений орденом  Червоної Зірки.

Проходили військову службу в Афганістані і наші земляки - жителі села Шийківка.

Волков Володимир Ілліч – народився 11 вересня 1948 р. у селі Шийківка. У 1964р. закінчив Шийківську 8-річну школу, після чого вступив до Васильківського авіаційного технічного училища. У Демократичній республіці Афганістан перебував у 1981-1982 рр. у місті Кандагар та у 1984 – 1985 рр. у місті Кондуз. З 26 квітня по 5 травня та з 24 вересня по 10 жовтня 1986 р. брав участь у ліквідації аварій на ЧАЕС. Нагороджений медаллю «За боевые заслуги» та медаллю «Воину – интернационалисту от благодарного афганского народа.»

Буднік Іван Миколайович – народився 24 листопада 1964 р. у с Шийківка. Закінчив Шийківську 8-річну школу у 1980р. У 1982 р. закінчив курси водіїв при товаристві ДТСААФ м. Куп’янська. Проходив строк рокову військову службу у лавах Радянської Армії з 11.11.1983 р. по 2.09.1985 р. в автобатальйоні 6591 м. Пуліхумрі. Нагороджений медаллю «От благодарного афганского народа».

Буднік Григорій Никифорович – народився 12 лютого 1942 р. в селі Шийківка. У 1955р. закінчив Шийківську 7-річну школу, а в 1958 – Борівську середню школу. До 1963р. – навчався в Харківському військовому авіаційно-технічному училищі, після чого у 1971р. закінчив Військово-повітряну Інженерну Академію ім. М.Е. Жуковського. У ДРА перебував з 7 червня 1981р. по 27 червня 1982р. на посаді заступника командира винищувального авіаційного полку по Інженерно-авіаційній службі аеродрому м. Баграм  - Кандагар - Шиндант. Нагороджений Орденом Червоної Зірки.

Мальований Віктор Федорович -28.09.1965 -14 .08.2000р. У 1980р. закінчив Шийківську 8 – річну школу, а в 1982 р. – Першотравневу середню школу. 3 жовтня 1983р. по лютий 1986р. проходив строкову службу в Демократичній республіці Афганістан на посаді кулеметника і механіка – водія поблизу міста Кандагар. У грудні 1985р. був поранений в одному з боїв. Нагороджений медаллю «Воину – интернационалисту от благодарного афганского народа». 

Виконували свій військовий обов’язок наші односельчани: Синицький Юрій Володимирович та Коваленко Сергій Васильович.

 Афганістан…Для багатьох юнаків 80-х років минулого століття  він став поєднанням таких слів, як «духи», «чорний тюльпан». І афганці для них не ті люди, які живуть в Афганістані, а хлопці, яким довелося знаходитися в тій країні під час строкової служби. Вони не люблять розповідати про ті роки, кожне слово дається їм важко, хоч і минуло з тих пір 23 роки. Більшість із них продовжують воювати у снах, і сняться їм товариші, які загинули, бої, безкінечні дороги-серпантини, важкий клімат.

   Незабаром виповниться 23 роки, як радянські війська вивели з Афганістану. Ми пропонуємо вам розповіді тих, кому довелося пережити пекло війни і повернутися живими.

   Роки служби в Афганістані пам’ятаю, хоча минуло вже 23 роки, адже то були обпалені війною роки моєї юності.

  На військову службу пішов у травні 1981 року з міста Караганда і відразу ж мене направили до Афганістану. Там служив механіком-водієм на саперному тягачі. Тож зрозуміло, що всю службу ми ходили, як то говорять – на вістрі ножа. Сюди ще можна додати те, що ми були на чужій території, природа там сувора, скрізь високі гори, дороги – серпантини, безкінечні бездни. І моя служба в Афганістані почалася сама з дороги-серпантину, коли переганяв техніку з Союзу.

     Свою бойову нагороду орден «Червоної Зірки» отримав під час виконання наказу. Це сталося практично перед тим, як нам прийшов час повертатися додому. Необхідно було перевірити дорогу, яка проходить через село Чирикар, адже там повинна була рухатися наша дивізія.

     Щоб ви зрозуміли, розповім, що із себе представляє саперний тягач. Сам він вагою не один десяток тонн і попереду причеплені котки у півтори тонни вагою. І ось саме таким тягачем ми разом з командиром Віктором Ределем поїхали перевіряти дорогу, бо поступила інформація, що її заміновано, а де саме – невідомо.

  Справа в тому, що там закладалися такі міни, які зривалися не відразу, а, наприклад, в середині колони або в її кінці. Тож, щоб не загинуло багато наших солдатів, ми й перевіряли дорогу.   Того разу довелося тричі проїхати по одному відрізку шляху і лише тоді зірвався фугас. Вибухова хвиля викинула мене через люк на узбіччя, я отримав декілька переломів. На жаль, командир мій загинув. Коли розвідники підійшли ближче до нас, Віктора не змогли врятувати, було пізно.

Ось так я потрапив в лікарню і досі радію, що залишився живим, адже із 120 хлопців, яких тоді забрали з Караганди разом зі мною, додому повернулося лише 50 хлопців.

Також мені згодом розповіли, що того дня по дорозі «духи» влаштували засаду, був бій, загинуло багато хлопців.

Орден Червоної Зірки отримав через рік після того, як звільнився з лав Радянської Армії. На той час проживав у місті Слов’янську.

Хочу сказати, що в нашій дивізії було два Героя Радянського Союзу, які отримали свої звання посмертно.

Сьогодні, щоб вижити і годувати сім’ю, тримаємо вдома велике господарство, працюю в агрофірмі «Новий шлях». А своїм трьом синам та і всім нам бажаю мирного неба. Повірте, це дуже важливо.

Ніхто з тих, хто побував на тій війні не скаже, що там було легко. Адже всім доводилося бути віч-на-віч зі смертю, виносити на руках поранених чи вже мертвих товаришів.

Наші земляки «афганці» за бойові заслуги отримали три ордени «Червоної зірки», п’ять - «За відвагу», чотири – «За бойові заслуги».

До цього часу протягом багатьох років «афганці» зберегли між собою міцну чоловічу дружбу, хоча слід сказати, що кожне нагадування про ту війну відгукується болем у кожному серці.

Мабуть, кожен з тих молодих хлопців, які несли службу в Афганістані в 80-ті роки минулого сторіччя думали про те, що головне – повернутися живим. Повернувся додому живим і Володимир Дмитренко, який після навчального курсу у Фергані продовжив службу в 345 окремому повітряно-десантному полку, роті розвідників, який був розташований недалекого від Джалалабаду, в кишлаку Баграм.

… Зі службової характеристики замкомвзводу, сержанта Володимира Дмитренка підписаної підполковником В.А. Востротіним: «Вміло і грамотно експлуатує артилерійську та бойову техніку, досконало володіє стрілковою зброєю, прийомами рукопашного бою, стрибками з гелікоптеру та БМП. Хороший, чуйний товариш, в колективі користується авторитетом»

А ось про що Володимир розповів, згадуючи роки служби.

• Про те, що службу продовжимо в Афганістані, знали ще у Фергані, а тому дуже серйозно готувалися до цього. І не даремно, адже згодом витривалість, вміння володіти зброєю згодилося в бойових умовах. Перше, що мені запам’яталося після приїзду в чужу країну – червоні від засіяного маку поля і навіть гори. Коли приїхали на територію полку, солдати, які там вже служили, тільки-но повернулися з бойового завдання. Всі були брудні і втомлені. Згодом і ми вже мали такий же вигляд.

А взагалі за ті півтора роки, що служив в Афганістані, територію полку покидали лише тоді, коли отримували бойові завдання. Ми охороняли наші військові колони, сиділи в засадах, щоб відстежити шляхи просування «духів», перевіряли кишлаки, чи є там зброя. А щоб знайти караван «духів» в горах, які переправляли наркотики, зброю та інше – доводилося сидіти в засаді не одну добу. Пам’ятаю випадок, коли засідка була на городах в ущелині «Панджер». Слід сказати, що у кожного селянина для поливу прориті арики, які наповнювалися водою вночі. І ось саме тоді, коли ми сиділи в засаді, арики наповнилися водою і нам довелося сидіти в багнюці, при цьому не видавши себе жодним порухом. Адже від цього  могло залежати наше життя.

З місцевим населенням складалися дружні стосунки, вони не нападали на аеродром, а ми їм допомогали при необхідності.

Під час служби отримав дві бойові винагороди – медаль «За відвагу» і орден «Червоної зірки».

Першу нагороду отримав за те, що виніс з бою пораненого командира. А було це так: велика «духовська» база, згідно авіарозвідки, розташовувалася в горах, майже на кордоні з Пакистаном. Але коли ми туди прибули, виявили там лише незначну кількість боєзапасів та  продукти. Все цінне «духи» встигли переправити до Пакистану. Так вже трапилося, що тим солдатам, які охороняли по верху ущелини, була дана команда відійти. Як тільки вони виконали наказ, «духи» тут же з’явилися, наче з-під землі і почали стрілянину. Зав’язався бій, було багато поранених, серед яких був взводний Коршиков, якого я, можна сказати, спас від смерті.

Інший випадок був в Джалалабаді, де розташувався бойовий взвод (15 солдат), ще з нами був артилерійський наводчик. Ми розшукували «духовську» базу, яка розташовувалася в ущелині. Рано-вранці я вирішив перевірити пости. Як тільки дійшов до дальнього посту, зрозумів, що щось не так, ми опинилися в засаді. Відразу ж 8 чоловік було поранено. Ми перетягнули всіх в більш безпечне місце, залишивши на місці бою все, що обтяжувало ходу, адже всіх поранених слід було переправити в частину. Тоді навіть загубив свій військовий квиток. Але солдатів врятували.

«АИСТ»… Олександр Іванович Стовба – сьогодні це людина – легенда, яка уособлює в собі ціле покоління двадцятирічних, які в мирні дні пізнали, що таке неоголошена війна на чужій афганській землі.

   30 березня 1980 року лейтенант Стовба і четверо його солдатів загинули в невідомому бою з душманами, прикриваючи відхід бойових товаришів. Олександрові йшов двадцять третій рік…

    Пам’ять народу сторицею відплачує Сашку і як воїнові, і як поетові, волю якого не змогли зломити ні тяжкі рани, ні душманські тортури. Його ім’я носили піонерські загони, вулиця в рідному Дніпродзержинську, школа, в музеї бойової слави якої зібрано матеріали, які розповідають про героїзм її випускника. Орден Леніна, яким посмертно нагороджений Олександр Стовба, став однією з реліквій Дніпропетровського музею комсомольської слави. Член Спілки письменників СРСР, лауреат Всесоюзного літературного конкурсу імені Миколи Островського за кращий твір про радянську молодь (1984), лауреат премії Ленінського комсомолу (1987) і премії Міністерства оборони СРСР (1988) – ці звання - незаперечне підтвердження його яскравого поетичного таланту. 11 листопада 1990 р., Указом Президента СРСР М. Горбачова лейтенантові Стовбі Олександру Івановичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу (посмертно).

Окоп не простреливала артиллерия,

Армада танков на него не шла,

Не зная к жизни недоверия,

Трава зеленая взошла…

Ни крика не было, ни стона,

Пыль расстелилась по земле,

В ушах открылась легкость звона

После разрыва РКГ.

Две жизни вычеркнуто в списке,

Их растворило в синей мгле,

Мы им поставим обелиски

И молча предадим земле.

Упали парни, смежив веки, -

Мир настороженно затих…

Они останутся навеки

Моложе сверстников своих.

Вшанування пам’яті загиблих воїнів, турбота про про їх сім’ї та сім’ї живих учасників тієї війни - обов’язок органів влади, місцевого самоврядування, ветеранської організації, всіх небайдужих людей.