.
«Слобожанські дзвони Перемоги»
«Вона захищала Батьківщину»
Жителька села Шийківка, колишня вчителька місцевої школи, Полтавцева Галина Олександрівна, з 1 січня 1944 року по 5липня 1945 року воювала в 41 гвардійській Корсунській - Дунайській Ордена Суворова стрілецькій дивізії.
Полтавцева Галина Олександрівна — учасниця Великої Вітчизняної війни. Народилася 11 листопада 1925 року в с. Шийківка Борівського району Харківської області.
Галина Олександрівна згадує: «Да, вспоминать пережитое вовремя войны очень тяжело. Память воскрешает людские судьбы. Не раз приходилось прощаться навсегда с лучшими боевыми подругами, которые уходили из жизни, выполняя свой солдатский долг перед Родиной. И в памяти нашей они остались вечно молодыми.
Какое-то время моя жизнь проходила на временно оккупированной территории. От преследований и попыток вывезти нас, молодых девчат и парней, на роботу в Германию, прятались в камышах и зарослях бурьяна. Спасибо нашему старосте Сидоренко П.В. и врачу Головиной С.А., которые придумывали и приписывали всякие болезни, объявляли карантин и этим нас спасали, пока немцы не разоблачили их. Они планировали устроить погром в селе. Однако, спасение пришло с востока: неожиданно в окрестностях села появились наши советские разведчики. И когда немецкий комендант ехал в с. Изюмское выполнять намеченную акцию, его в степи убили разведчики. После этого наехало немцев в район, и говорили, что каждого десятого будут расстреливать или вешать. Но планам их не суждено было сбыться: в этот день, 2 февраля 1943 года, героическая Красная Армия разгромила окруженную немецкую группировку под Сталинградом, и в этот же день наш район был освобожден от фашистских оккупантов. И для нас кончились черные дни оккупации.»
Після визволення села Борова від німецько –фашистських загарбників Галина Олександрівна і ще половина мешканців села Шийківка були мобілізовані Борівським військкоматом і пішли воювати, захищати неньку -Україну. Матері носили їм торби з їжею, бо дівчатам було тяжко тому, що вони зовсім були ще малі. З Борової дівчат направили пішки аж до Куп’янська. Галину Олександрівну відправили до 188 запасного полку, який був розташований у Дворічній. Там вона знайшла собі подругу. Через деякий час приїхали «покупці», щоб поповнити військові частини. Забрали Галину Олександрівну і ще кількох дівчат, а подругу залишили. Галина Олександрівна перебувала на службі в польовій пошті 128. 5 липня 1943 року Галина Олександрівна стала курсантом 188-го запасного полку, який було розташовано під Дворічною. «Собрали нас команду девушек и направили в Двуречную Купянского района, в 188-ой запасной стрелковый полк. Здесь мы проходили начальную военную подготовку. В один из дней над расположением полка появились немецкие самолеты. Мы были на занятиях, когда налетела авиация и начала бомбить. Рассредочиться не могли—командир подал команду «ложись». При бомбежке сразу погибло 12 девушек. Это была жуткая картина. В числе погибших была моя близкая подруга – одноклассница Горенко Мария Аврамовна. Незабываемое скорбное событие – похороны погибших,-- наложило отпечаток на наше психологическое и моральное состояние и еще более побудило нас ненавидеть фашистских захватчиков—извергов, принесших столько горя и страдания нашему народу. Мы на братской могиле погибших поклялись отомстить за невинную смерть.»
Пізніше Галині Олександрівні довелося працювати на хлібопекарні військової частини під Чугуєвом. Працюючи у хлібопекарні,навчалася військовій справі . З пекарні була направлена для прохдження військової служби до медсанбату. Про той період згадує зі сльозами на очах: «Не витримали мої нерви, — пригадує страшні роки випробування Галина Олександрівна. У медсанбаті працювали сильні люди. Обробляючи солдатів у медсанбаті, часто втрачала свідомість. Привозили таких солдат, що на них не можна було дивитися. Наприклад, солдат з відірваною ногою або рукою. Я повинна була стягнути з ноги солдата чобіт, але він не стягувався, бо запеклася кров. Солдати благали мене, щоб я їх залишила померти, бо кому потрібен каліка. Таке не кожен витримає. Що ж, я не змогла…»
Пізніше забрали Галину Олександрівну у батальйон зв’язку № 174, там їй теж прийшлося не солодко: «Служба в связи тоже не легкая, все хорошо, когда связь работает. А если на линии повреждение от обстрела снарядами или минами, приходится идти по линии проводов под обстрелом, в дождь и снег, ночью и днем, но связь должна быть налажена. Как-то раз я с Борисом Захаровым пошла на линию искать обрыв, и забрели мы с ним на минное поле. Борис опытный и смелый солдат, хорошо разбирался в обстановке, он буквально командовал мне, куда наступать ногой. Благодаря его находчивости и смекалке, мы благополучно вышли с минного поля. А далее в балке нас обстрелял немецкий самолет «Мессершмидт» и гонялся за нами по полю, обстреливая из пулемета. Только боевой опыт Бориса, его мужество, помогли нам уйти от поражения. Наш командир взвода связи Платонов Григорий Давыдович очень переживал за нас, а когда мы вернулись, сказал, что больше нас не пошлет вместе на линию.»
Воювала як на Першому, так і на Другому Українському фронтах. Їхні війська звільняли Київ, Харків, Черкаси, Луцьк, Донецьк та інші міста. Брала участь у Корсунь-Шевченківській операції. «Чого варта Корсунь-Шевченківська битва, яка почалася ранком у лютому 1944-го. То був другий Сталінград. Так бомбили, що й світу білого не видно було.» З 1 січня 1944 року по 5липня 1945 року воювала в 41 гвардійській Корсунській - Дунайській Ордена Суворова стрілецькій дивізії.
Закінчила війну в Австрії. Отримала звання старшого сержанта-телефоніста. Була нагороджена 26 медалями за бойові заслуги, за хоробрість, за перемогу над Німеччиною, за звільнення Відня, Будапешту, Бухаресту.. .
Безмежна вдячність і вічна пам'ять тим, хто віддав в ім’я врятування країни найдорожче – власне життя, увійшов у безсмертя.
Додатки:
Пам’ятник загиблим воїнам – визволителям села Шийківки.
Меморіальна дошка в центрі с. Шийківка
Полтавець Галина Олександрівна (1945 р.)
Полтавець Галина Олександрівна (2009 р.)
Сторінки з військового альбому Галини Олександрівни Полтавцевої
| 
