Харківська область
Всеукраїнська експедиція учнівської та студентської молоді
«Моя Батьківщина – Україна»
Напрямок пошукової роботи:
«З попелу забуття»
2015
Харківська область
Борівський район
село Шийківка
Пошукова група учнів 8 класу Шийківської ЗОШ І-ІІІ ст.
Гомон Єва
Хатнянський Олег
Шепілова Віка
Яно Тетяна
Керівник роботи:
вчитель історії
Шийківської ЗОШ І-ІІІ ст.
Борівської районної ради
Харківської області
Мальований Валентин Федорович
тел. 6-22-30
Вересень розпочинається для кожного з нас, українців, із пам’ятної дати – завершення Другої світової війни. У цьому році людство відзначає 70-річчя Перемоги над нацизмом у Європі та 70-ї річниці завершення Другої світової війни.
Роки війни – найчорніші сторінки в історії нашої країни. Жахливо навіть ступати болючими стежками страшної трагедії, яка розігралася на благословенній землі квітучого українського краю. Ми – нащадки Великої перемоги, ніколи не забудемо, якою ціною наші шановні ветерани здобули для нас мирне сьогодення.
Відгомін війни глибоким болем відлунюватиме у душах співвітчизників доти, доки будуть живі її свідки, доки діти та онуки пам’ятатимуть загиблих батьків і дідів.
Безмежна вдячність і вічна пам'ять тим, хто віддав в ім’я врятування країни найдорожче – власне життя, увійшов у безсмертя. Не повернулися додому 189 наших земляків, мешканців села Шийківка Борівського району Харківської області, імена яких викарбовано на меморіальних дошках алеї пам’яті в центрі села.
На окремій меморіальній дошці є і прізвища 14 воїнів, які загинули в роки Другої світової війни, захищаючи наше село.
 
Дорогою ціною заплатив український народ за перемогу: 8 млн. людських життів принесено на жертовник свободи, а за деякими оцінками, до 10 млн. своїх синів та дочок.
Немає будинку, у вікна якого не заглянула смерть. Немає сім’ї, яка не зазнала непоправних втрат. Мільйони дітей залишилися без батьків, родини – без дбайливих господарів.
Війна на території України не припинялася ні на годину з 17 вересня 1939 року по 28 жовтня 1944 року. З цих 60 місяців 35 припадають на активні бойові дії регулярних військ. Особливо запеклі бої та битви відбулися в більш ніж 100 населених пунктах республіки.
Все більше і більше років віддаляє нас від того дня, коли багато народів світу полегшено зітхнули, дізнавшись про перемогу над нацизмом у далекому 1945-му році. І в той же час все менше і менше залишається тих, хто на фронтах, у тилу кував перемогу над небезпечним ворогом.
Хай звершене батьками і дідами, усім поколінням, яке пройшло війну, наснажує нас на добрі справи в ім’я зміцнення української держави, створення всім, хто живе в Україні, щасливого і заможного життя.
Роки війни – найчорніші сторінки в історії нашої країни. Жахливо навіть через 70 років ступати болючими стежками страшної трагедії, яка розігралася на благословенній землі квітучого українського краю. Ми, нащадки Великої Перемоги, ніколи не забудемо, якою ціною наші шановні ветерани здобули для нас сьогодення незалежної України.
Відгомін війни глибоким болем відлунюватиме у душах співвітчизників доти, доки будуть живі її свідки, доки діти та онуки пам’ятатимуть загиблих батьків і дідів. Тому увічнення в пам’яті учнівської молоді спогадів учасників та свідків тих далеких подій має неоціненне значення: висвітлення "ціни" війни – реальні людські та матеріальні втрати України в результаті Другої світової війни; аналіз внеску України в перемогу антигітлерівської коаліції над нацистською Німеччиною та її союзниками; сприйняття війни як складного суспільно-політичного процесу, протистояння між країнами, народами, поглядами, але завжди – як лихо, як руйнівний процес, що дорого коштує; гідне вшанування подвигу українського народу, його визначний внесок у Другій світовій війні.
Сьогодні ми із вдячністю згадуємо, пам’ятаємо тих, хто поліг у смертельному поєдинку, чиї могили розкидані по українській землі, в Угорщині, Чехії, Словаччині, Австрії, Німеччині, країнах Прибалтики, по свій Європі...
Низько вклоняємося ветеранам війни, котрі на своїх плечах винесли і тягар воєнного лихоліття, і післявоєнної відбудови.
Ми завжди будемо пишатися подвигами трудівників тилу, які своєю самовідданою працею допомагали здобувати Велику Перемогу.
Ми з гордістю говоримо про те, що наша маленька Борівщина виростила п’ятьох Героїв Радянського Союзу, тисячі мужніх і самовідданих синів і дочок, які воювали на багатьох фронтах Другої світової війни, боролися з ворогами на окупованій території. Все менше залишається тих, хто може розповісти нам, поколінню ХХІ століття, про ті події, передати почуття страждань, розпачу від гіркоти втрат та радості від здобутої Великої Перемоги над нацизмом. Нашою пошуковою групою було зібрано та проаналізовано декілька спогадів мешканців села Шийківка, учасників подій Другої світової війни на її різних фронтах. Кожен спомин переносить молоде покоління у далекі та близькі 40-і роки ХХ століття. Нажаль, декого з них вже немає серед нас, але вони назавжди залишаться в пам’яті своїм героїчним минулим.
Ветеран Другої світової війни, житель с. Шийківка Санніков Федір Петрович з 20 грудня 1942 року був зарахований до складу 227  стрілкового полку 8 армії. Там відбулося формування військової частини з учасників Сталінградської битви. Копали окопи, дійшовши до Сіверського Дінця, всю ніч будували понтонний міст для переправи через річку. Ветеран зберігає власноруч записані спогади про бойові операції. Ось кілька рядків із цих матеріалів (подано без рецензування): «Утром наши «катюши» заиграли. А немец разве будет спать? Они отошли видимо на два километра и укрепились утром после артиллерийской стрельбы. Мы перешли мост и идем просто гурьбой, пролетела «рама» и минут через десять появились бомбардировщики. Нас не тронули. Мы развернулись в цепь и идем цепью, а бурьян был по колено. Наверное, мы от немцев были совсем близко, на нас нагрянул шквальный огонь: артиллерийский и минометный, от меня в двух метрах взорвалась мина.
Переправу разбили, вся техника не могла переправиться, все перебили, мы оказались на их стороне, в западне. Я лежал и истекал кровью, а когда поднялся, уже была тишина».
Ще не менш хвилюючий епізод війни згадує Санніков Федір Петрович: «Передовая. Балка широкая, на той стороне немцы стоят, посадка молодая. От нас метров в пятистах подбитые три танка, от одного танка башня лежит в метрах десяти, а танк на боку. Я был в четвертом окопе от танка. Бои продолжались дней десять. Светает, смотрим подкатывают пушки к краю посадки. Мы на голом месте, сзади стояла кукуруза, а тут скошенный ячмень, собранный в стога. Это было 14 сентября 1943 года. Начала бить немецкая артиллерия, минометы — не было никакого спасения, все смешалось с землей, особенно били по танку, а осколки летели в окоп. Через полчаса артподготовки смотрим, а немцы идут прямо в полный рост на нас, человек пятьдесят, а может и больше. Командир роты от нас метров за 40-50 в кукурузе и никакого командования от него нет. Из-под танка кричит командир отделения «ползти до командира роты». Один солдат вышел от танка и сразу повалился в окоп убитый вражеской пулей, второй — метров 10 полз – и его, третий — вышел и бежал в полный рост, пробежал метров 15 и тоже погиб. Очередь выходить мне. Стал ползти, все оставил в окопе, кроме автомата, ползу, а на меня обрушился град пуль, землей сыплет от пуль, как пчелиный рой напал на меня. С трудом добрался до командира. Его, оказывается, ранило в плечо осколком, а кабель перебило, не работает связь с батарей. Послал связного, а ответа никакого не было. Все решали минуты. Командир дал мне нож, сказал, как оголить провод и соединить. Я бегом по кукурузе, держу провод в руке. Смотрю: 2 связных лежат убитые. По кукурузе прошел танк и сделал просеку, видимо, он и порвал провод. Порванный провод держу в руке и быстро отполз с открытой местности. А пули свистели выше меня прямо над головой. Соединил провода и минуты не прошло, как снаряды наших пушек засвистели, целый гул получился. Что делается на передовой, даже и спрашивать не стали. Когда вернулся в расположение части, трое, высокие по чину, только спросили, как и где был порван провод. Я все подробно рассказал и добавил, что у командира роты убиты оба связных и что снайпер засел где-то недалеко. Мне дали сто грамм водки и велели вернуться в окое. Я залез в окоп и, как убитый, сразу заснул».
За час війни Федір Петрович отримав ще поранення, перебував у госпіталі і був демобілізований 14 лютого 1944 року, як інвалід другої групи.
Волкова Антоніна Іванівна – жителька с. Шийківка, народилася у багатодітній сім’ї, що складалася з 10 чоловік: мати з батьком та 8 дітей: 2 хлопчики і 6 дівчаток. Звісно, сім’я бідувала, хоча батьки працювали у колгоспі. Антоніна здобула початкову освіту, а далі вирішила сама собі заробляти на життя. З 10 років працювала у пана, сіяла кукурудзу, у 14 років працювала нянькою. В 1938 році поїхала на Донбас, на шахти, а коли почалася війна, допомагала радянським військам копати окопи поблизу Донецька. Потім вирішила повернутися додому і потрапила до німецького полону: разом з іншими молодими людьми була вивезена на роботи до Німеччини. Зв’язані в ланцюжок дівчата (і Антоніна) йшли під прицілом рушниці пішки від с. Посталахівка, де вона народилася, до м. Старобільськ. В серпні 1942 року її привезли на потязі в німецьке місто Офенбург, що знаходилося в західній Німеччині. Примусили працювати в концтаборі, на деревообробній фабриці. Там дівчата з молотками, цвяхами і дощечками в руках виготовляли пересувні будиночки. Їм видали спецодяг, платили якісь мізерні кошти, але скористатися ними вони ніде не могли.
Працювали тяжко з ранку до вечора, тримали під замком у якомусь приміщенні, під охороною німецьких солдатів, втекти не було ніякої можливості. Денна норма їжі була такою; три грудочки рафінаду, 200 грам хліба, чай, грудочка каші або картоплі. Цих харчів, звичайно, не вистачало, тому люди часто хворіли і навіть гинули від голоду. Хлопці з табору написали листа у Берлін з проханням про покращення життєвих умов, тому згодом їх почали у вихідний день випускати з табору, щоб заробили на їжу. Після жорстких умов концтабору у 1945 році Антоніна та інші в’язні почали пробиватися додому, на схід, блукали без їжі 2 доби по лісу, потім потрапили на армію Власова, де було близько 10 тис. росіян. Вони допомогли бідолашним сісти на поїзд, давши кожному харчів на дорогу. З великими труднощами повернулася на Батьківщину і розшукала свою сім’ю.
У бойових операціях на території України взяло участь 54 армії Радянських військ. Так, жителька села Шийківка, колишня вчителька місцевої школи, Полтавцева Галина Олександрівна воювала у складі 7 армії, і є ветераном 41-ї гвардійської Корсунь-Дунайської стрілкової дивізії. Не легкий бойовий шлях пройшов і її чоловік Полтавцев Олексій Григорович.
 Є документальні свідчення участі Полтавцевої Г.О. у Другій світовій війні. Це сторінки фотоальбому, подарованого Галині Олександрівні колишнім начальником телефонної станції 41 гвардійської дивізії старшим сержантом Чекавинським Іваном Георгійовичем та інше.
 Працюючи вчителькою історії, Галина Олександрівна проводила велику пошукову роботу. Під її керівництвом учні тодішньої Шийківської 8-річної школи відшукали рідних кількох загиблих воїнів Радянської Армії, які поховані у братській могилі с. Шийківка. Сім’ї Топтигіна В.П., Лєдяєва Н.К., Веретнікова І.В., Дунаєва А.Г., Лозовського А.Ф., були дуже вдячні вчительці і дітям за те, що повідомили про місце поховання сина чи брата, неодноразово приїжджали на могилу загиблих. А війна для колишнього зв’язківця закінчилася в Австрії 9 травня 1945 року, коли дивізія взяла місто Вайдховен і вийшла на річку Егіне, зустрівшись з американськими військами.
Полтавцева Галина Олександрівна – учасник Другої світової війни. Народилася 11 листопада 1925 року в с. Шийківка. Галина Олександрівна ще з малих літ дуже любила навчатися. До війни закінчила сім класів, а по закінченню війни навчалася в 9-х і 10-х класах. Пізніше, у 1956 році поступила в педагогічний інститут. А закінчила у 1960 році Харківський Державний Університет ім. Горького, повний курс історії, вища освіта.
В 1943 році 5 липня Галина Олександрівна стала курсантом 188-го запасного полку, який було розташовано під Дворічною. Дівчині довелося працювати на хлібопекарні під Чугуєвом. Працювала і вчилася у 41-й гвардійській Корсунь-Дунайській стрілецькій дивізії. З пекарні — в медсанбат. «Не витримали мої нерви, — пригадує страшні роки випробування Галина Олександрівна. – У медсанбаті працювали сильні люди. Що ж, я не змогла…».
Як нам відомо, людям і до війни жилося тяжко. Зими були холодними, а люди голодними, та ще й хворіли часто. Настав для України тяжкий та кровопролитний час. Вороги були всюди — потрібно захищатися. На війну брали лише чоловіків, а жінки залишалися вдома з дітьми. Та не дивлячись на всі ці муки, які потрібно витримати, Галина Олександрівна все-таки потрапила на війну. Вона – і ще половина мешканців села – через Борівський військкомат пішли воювати, захищати неньку-Україну.
Матері носили торби з їжею, бо їхнім дітям було тяжко тому, що вони зовсім ще малі. З Борової вони йшли пішки аж до Куп’янська. Галину Олександрівну відправили у Дворічний 188 запасний полк. Там вона знайшла собі подругу. Через деякий час приїхали «покупці», щоб поповнити військові частини. Забрали Галину Олександрівну і ще кількох дівчат, а подругу залишили. Галина Олександрівна перебувала на службі в польовій пошті 128-ї частини, пізніше її відправили у воєнний медсанбат «обробляти» солдат, яких поранено.
Після забрали Галину Олександрівну у батальйон зв’язку № 174, там їй теж прийшлося не солодко.
Воювала як на Першому, так і на Другому Українському фронтах. Їхні війська звільняли Київ, Харків, Черкаси, Луцьк, Донецьк та інші міста. Брала участь у Корсунь-Шевченківській операції: «Чого варта Корсунь-Шевченківська битва, яка почалася ранком у лютому 1944-го. То був другий Сталінград. Так бомбили, що й світу білого не видно було». З 1 січня 1944 року по 5 липня 1945 року воювала в 41 гвардійській Корсунській-Дунайській Ордена Суворова стрілецькій дивізії.
Закінчила війну в Австрії. Отримала звання старшого сержанта-телефоніста. Нагороджена медалями «За бойові заслуги», «За хоробрість», «За перемогу над Німеччиною», за звільнення Відня, Будапешту, Бухаресту, а також ще 12-а медалями вдячності.
Після війни Галина Олександрівна викладала в школі історію.
Галина Олександрівна часто пригадує ті тяжкі і кровопролитні часи Другої світової війни. Зі слізьми на очах розповідала мені епізоди з війни:
«Обробляючи» солдатів у медсанбаті, часто втрачала свідомість. Привозили таких солдат, що на них не можна було дивитися. Наприклад, солдат з відірваною ногою або рукою. Я повинна була стягнути з ноги солдата чобіт, але він не стягувався, бо запеклася кров. Солдати благали мене, щоб я їх залишила померти, бо кому потрібен каліка. Таке не кожен витримає».
Коли Галина Олександрівна знаходилася в Австрії наприкінці війни, то там вбили її найкращу подругу Новікову Марію: «Ми йшли вулицею, про щось розмовляли. Потім я пішла вперед і тут… пролунав постріл. Моя подруга впала на спину. Я підбігла до неї і щось сказала, але у відповідь нічого не почула. Взяла її за потилицю і побачила кров на пальцях. Чому, чому так буває? Завжди вбивають невинних, вона ж нікому нічого поганого не зробила…».
А ось ще один з її спогадів: «Да, вспоминать пережитое вовремя войны очень тяжело. Память воскрешает людские судьбы. Не раз приходилось прощаться навсегда с лучшими боевыми подругами, которые уходили из жизни, выполняя свой солдатский долг перед Родиной. И в памяти нашей они остались вечно молодыми.
Какое-то время моя жизнь проходила на временно оккупированной территории. От преследований и попыток вывезти нас, молодых девчат и парней, на работу в Германию, прятались в камышах и зарослях бурьяна. Спасибо нашему старосте Сидоренко П.В. и врачу Головиной С.А., которые придумывали и приписывали всякие болезни, объявляли карантин и этим нас спасали, пока немцы не разоблачили их. Они планировали устроить погром в селе. Однако, спасение пришло с востока: неожиданно в окрестностях села появились наши советские разведчики. И когда немецкий комендант ехал в с. Изюмское выполнять намеченную акцию, его в степи убили разведчики. После этого наехало немцев в район, и говорили, что каждого десятого будут расстреливать или вешать. Но планам их не суждено было сбыться: в этот день, 2 февраля 1943 года, героическая Красная Армия разгромила окруженную немецкую группировку под Сталинградом, и в этот же день наш район был освобожден от фашистских оккупантов. Поражает величие побед нашей армии: где Сталинград и где Харьковская область? Пока одни армии громили окруженную группировку фельдмаршала фон Паулюса, войска внешнего фронта, отразив натиск отборных фашистских войск, рвавшихся на выручку Паулюса, разгромили их и отбросили далеко на запад. Благодаря этому стало возможным освобождение нашего района и Харьковской области. И для нас кончились черные дни оккупации.
5 июля 1943 года наш военкомат проводил мобилизацию девушек-добровольцев для службы в армии и отправки на фронт. Таким образом и я решила пойти на фронт.
Собрали нас команду девушек и направили в Двуречную Купянского района, в 188-ой запасной стрелковый полк. Здесь мы проходили начальную военную подготовку. В один из дней над расположением полка появились немецкие самолеты. Мы были на занятиях, когда налетела авиация и начала бомбить. Рассредоточиться не могли – командир подал команду: «Ложись». При бомбежке сразу погибло 12 девушек. Это была жуткая картина. В числе погибших была моя близкая подруга – одноклассница Горенко Мария Аврамовна. Незабываемое скорбное событие – похороны погибших, – наложило отпечаток на наше психологическое и моральное состояние и еще более побудило нас ненавидеть фашистских захватчиков – извергов, принесших столько горя и страдания нашему народу. Мы на братской могиле погибших поклялись отомстить за невинную смерть.
На новый 1944 год, прямо 1 января, меня перевели из пекарни в 174-ый отдельный батальон связи на должность старшей телефонистки, где я и прослужила до 5 июля 1945 года в звании старшего сержанта.
Служба в связи тоже не легкая, все хорошо, когда связь работает. А если на линии повреждение от обстрела снарядами или минами, приходится идти по линии проводов под обстрелом, в дождь и снег, ночью и днем, но связь должна быть налажена. Как-то раз я с Борисом Захаровым пошла на линию искать обрыв, и забрели мы с ним на минное поле. Борис опытный и смелый солдат, хорошо разбирался в обстановке, он буквально командовал мне, куда наступать ногой. Благодаря его находчивости и смекалке, мы благополучно вышли с минного поля. А далее в балке нас обстрелял немецкий самолет «Мессершмидт» и гонялся за нами по полю, обстреливая из пулемета. Только боевой опыт Бориса, его мужество, помогли нам уйти от поражения и смерти. Наш командир взвода связи Платонов Григорий Давыдович очень переживал за нас, а когда мы вернулись, сказал, что больше нас не пошлет вместе на линию.
Да, война – это большое испытание духовных и физических сил каждого воина, но особенно тяжело девушкам. Однако, они шли рядом с мужчинами в бою, проявляя такое же мужество и героизм.
Сторінки з військового альбому Галини Олександрівни Полтавцевої.
Грищенко Іван Андрійович народився у 1924 році в с. Монтівка (теперішнє с. Шийківка). В школі закінчив лише три класи, а потім наввся в танковому училищі. На війну потрапив у 1943 році. Воював у танкових військах. Брав участь у боях на Західному (Німецькому) та Східному (Японських) фронтах. Закінчив війну на Далекому Сході у Волочаївці. Найбільше запам’ятався епізод, як переправлявся через річку Тиса і разом з танком пішов під воду. Іван Андрійович ледве врятувався.
Був демобілізований в 1947 році у званні старшого сержанта. У повоєнні роки працював трактористом. Отримав сімнадцять нагород — за сміливість і участь у війні.
Калюга Микола Васильович народився 1925 року в селі Шийківка. Закінчив сім класів. У 1941 році його призвали «на окопи». Там він був до 1942 року. У 1943 році коли йому було сімнадцять з половиною років, то ж його забрали в армію. Він воював на Барвінково-Ізюмському напрямку.
17 липня 1943 року Миколу Васильовича було поранено. Він став інвалідом першої групи, знову на війну його не взяли, а відправили додому.
Найбільше йому запам’яталося, як у 1943 році наші війська вибивали німців з міста Ізюм. Наші танки розпочали наступ при підтримці артилерії. В цей день Калюгу М.В. було поранено в ногу, він став безпомічним і боявся, щоб його не переїхав танк, бо водію танка не видно, що у нього під гусеницями, а таких випадків наїзду танка на людей під час боїв було багато.
Миколу Васильовича привезли до санпункту, де недалеко від нього поклали поранену молоду жінку. У неї був тяжкий стан: правого плеча майже не було, легені було видно, вона кричала, мучилась від болю. Миколі Васильовичу було її дуже шкода. А невдовзі ту жінку забрали на операцію, шансів у неї вижити майже не було. Подальша доля цієї жінки Миколі Васильовичу не відома.
Після війни Миколі Васильовичу було вручено орден «Вітчизняної війни», медаль «За відвагу».
 Синицька Марфа Лукинічна народилася 20 серпня 1920 року в с. Шийківка. До війни працювала на рядових роботах у колгоспі, а в червні 1943 року потрапила на війну, спочатку у 166 Західний полк у Воронежі, що знаходилися в лісі, де було 800 дівчат, яких готували санінструкторами на фронт. Потім була у складі 6 армії 90 дивізії (командиром дивізії був Ярихів) 270 полку санітаркою. Вночі собаками привозили поранених. Також працювала кухаркою в санроті. Через місяць уже брала участь в боях за Харків, потрапила у санроту. Брала участь в боях на Курській дузі. Під час Курської битви було вбито дуже-дуже багато людей. «Ми навіть і не думали, що будемо жити» – згадує Марфа Лукинічна. З боями дивізія дійшла до Латвії, де потрапила в оточення. П’ять діб тривали бої, поранених возили кіньми: «спочатку я відбилась від своїх, але потім сама вийшла з оточення». Під час війни копали багато окопів: і в Чернігівській, і в Сумській області, і в Луганській області, в Підлимані: «До Луганська нас привезли поїздом. Коли приїхали, то побачили, що прийшов німець. Ми повтікали до лісу. Коли німець пішов, всі вийшли і йшли пішки до Валуйок, де знову рили окопи. Коли закінчили копати окопи, моя менша сестра вилазила і впустила лопату мені на ногу й перебила її. Після війни працювала обліковцем, потім ланковою, довгий час – дояркою. Остання нагорода – медаль «За відвагу».
Згадуючи війну, Синицька М.Л. розповідала вірш:
В сорок першому на перегонах зустрічала я юність свою,
Там життя мчало в бій у вагонах і палало, мов танк, у бою!
Ні, не заслуга, а удача - будь дівчині солдатом на війні!
Якби життя моє пішло інакше, в День Перемоги як було б мені?!
Є ще багато свідчень про ті жахливі роки війни.
Українці виявилися справжніми вояками. У ході війни жителі України отримали 2,5 млн. орденів та медалей за хоробрість і відвагу із загальної кількості – 7 млн. чоловік Частка українців серед Героїв Радянського Союзу становила 18,2% - 2 072 чоловіки. Із 115 двічі Героїв Радянського Союзу, які удостоїлися цієї нагороди тричі, один – льотчик Іван Кожедуб – був українцем. Все це дозволяє стверджувати, що українці внесли свою вагому частку у перемогу над ворогом під час Другої світової війни.
Ми низько схиляємо перед людьми, що своєю кров’ю відстояли нашу свободу. Раніше ми знали про війну лише із кінофільмів і книг, наші батьки – із розповідей старших людей: своїх батьків, дідусів та бабусь. Мало залишилось живих учасників тих подій. І всі ми щиро їм вдячні. Для цих людей Свято Перемоги – це свято із сльозами на очах. Це і радість, і біль, і скорбота. І сьогодні ми разом перегорнули сторінки спогадів про ті далекі воєнні роки.
Час і доля по-різному перегортають сторінки історії, політики вносять до них свої корективи. Розпався Радянський Союз, на його місці постали і утвердилися суверенні держави. Але ніколи не зітреться пам’ять про людей, які винесли на своїх плечах найжорстокішу із воєн в історії людства, про нашу спільну перемогу.
Хай звершене батьками і дідами, усім поколінням, яке пройшло війну, наснажує нас на добрі справи в ім’я зміцнення української держави, створення всім, хто живе в Україні, щасливого і заможного життя.
Без минулого немає майбутнього. Минуле сховане в глибині нашої пам’яті, воно з нами, нікуди не поділося.
Перемога далася нам нелегко, скільки прекрасних людей віддали за неї життя. Пам’ять про них повинна бути священною. Ті, хто загинули, особливо молоді, не стали тими, ким мріяли стати в житті, що їх так і не діждалися старенькі матері, що ніколи вони не побачили своєї коханої чи коханого і не пізнали з ними щастя. Ніколи!!! Вдуматися тільки в ці слова. Скільки мрій, планів, прагнень – і чорна могила. Ми повинні пишатися такими людьми, які віддали своє життя за нас, щоб ми милувалися чистим небом і ясним сонцем. Гинула молодь – цвіт нашої держави. І в цьому велика трагедія війни.
Доля України залежить від того, які ми є сьогодні, якими будемо завтра. Не можна втратити завойоване потом і кров’ю, не можна мовчки споглядати прірву, куди падає найцінніше – духовність. Як сказала відома українська поетеса Ліна Костенко:
«Хай буде все побачене побачено,
Хай буде все пробачене пробачено,
Єдине, що від нас іще залежить, –
Принаймні вік прожити як належить».
Є серед нас вдячні нащадки, які не забувають, якою ціною завойоване теперішнє життя.
|
