Історія України 11 клас.

Урок № ________                                                                          Дата ____________

Тема. Національно-визвольний рух 1944 – 1954 років.

Мета: схарактеризувати процес радянізації західноукраїнських земель. Показати трагічну долю УГКЦ. Розкрити процес героїчної боротьби ОУН і УПА. Дати оцінку операції «Вісла». Формувати вміння аналізувати, узагальнювати та критично оцінювати історичні процеси. Виховувати учнів у дусі патріотизму, національної свідомості та гідності.

Тип уроку: комбінований.

Обладнання: підручник, хрестоматія, стінна карта «Україна в період відбудови (1945-1953)», атлас.

Основні поняття і терміни: радянізація, націоналізація, колективізація, індустріалізація, культурна революція, УПА, неканонічний Собор, УГКЦ, операція «Вісла».

Основні дати: 1942-1953 рр. - діяльність Української повстанської армії; березень 1946 р. - Львівський (неканонічний) собор УГКЦ, який прийняв рішення про скасування Берестейської унії 1596 р., розрив із Римом і підпорядкування греко-католиків Російській православній церкві; квітень-травень 1947 р. - операція «Вісла»; серпень 1949 р. - приєднання Мукачівської єпархії УГКЦ до Російської православної церкви; 5 березня 1950 р. - загибель Р. Шухевича; 1950 р. - завершення колективізації на західноукраїнських землях.

Хід уроку

І. Перевірка знань.

ІІ. Вивчення нового матеріалу

1. Структура, тактика, форми і методи боротьби ОУН та УПА в перші роки радянізації (1944–1947 pp.)

Війна та перші повоєнні роки – це період найвищого підйому націоналістичного руху в Україні, який боровся за Українську Самостійну Соборну Державу і був серйозною силою. Як у період фашистської окупації, так і в перші роки радянізації краю ця боротьба мала масовий характер і поєднувала легальні, підпільні й партизанські форми.

Координатором усієї боротьби за УССД виступала створена в липні 1944 р. в лісі біля с Лужок Горішній Дрогобицької області на Великому Зборі за ініціативи проводу ОУН-Б представниками всіх націоналістичних організацій «для боротьби з радянською владою, за відторгнення України від Радянського Союзу об'єднаний орган українських націоналістів – Українська Головна Визвольна Рада» [15, с 326]. Президентом УГВР був обраний наддніпрянець Кирило Осьмак («Псельський»).

Головою Генерального секретаріату і секретарем військових справ був Роман Шухевич, який командував Українською Повстанською Армією. Як зазначає Ю. Шаповал, «по своїй суті створення УГВР знаменувало відродження традиції державотворення доби національно-визвольної боротьби українського народу 1917–1920 років. Традиції, насильницьки перерваної, але не знищеної» [Там само, с. 327].

Структура ОУН у цей період змінювалася, однак загалом вона включала Центральний Провід в Україні, «великі» крайові проводи «Галичина», Північно-західних українських земель (ПЗУЗ), «Поділля» та крайовий провід Закерзоння. Вони складалися з «малих» крайових проводів («Захід-Карпати» – Станіславська, Чернівецька й Закарпатська області, «Буг-2» – Львівська і Дрогобицька області, «Москва» – Волинська і частково Рівненська області й південні райони Білорусі, «Одеса» – Рівненська і частково Тернопільська області), окружних (10–15 районів), надрайонних (по 3–6 в окружному), районних (3–6 у надрайонних, пізніше – підрайонних проводів) та місцевих осередків – станиць [1, с 141]. Так, напередодні вигнання німецько-фашистських військ із Західної України, на початок березня 1944 р., на території Станіславщини діяло 32 районних, 32 підрайонних проводи і 1500 станичних організацій ОУН, що налічували у своїх рядах 23 870 членів та симпатиків ОУН, із них 20 % складали дівчата й жінки [9, с 102].

Проводи складались із референтур (відділів), які координували роботу за певними напрямами. Крайовий провід Буковини, наприклад, у 1944 р. включав такі референтури: політичну, організаційну, пропаганди, військову, санітарну, жіночу та службу безпеки [6, с 252]. За територіальним принципом організація поділялася на гірську зону, куди входили два повіти (надрайони), та рівнинну – один. Функціонувало 9 районних проводів [14, с 238].

Розгалужена мережа ОУН налічувала 160 тис. осіб, з якими співпрацювали майже півмільйона симпатиків ОУН. Як зазначає Ярослав Грицак, «ОУН-б відіграла вирішальну роль у зцементуванні УПА й перетворенні її на ефективну військову силу», однак «всупереч зусиллям ОУН-6 опанувати її, на рівні рядового складу та офіцерства не була всуціль бандерівською. Вона постала як спроба широких кіл українського суспільства захистити себе перед нацистським і більшовицьким терором» [3, с. 106, 105]. Він же звертає увагу на ще один момент, а саме: «УПА виразно визначала себе не як рух опору, а як рух повстанський, метою якого було створення незалежної української держави» [2, с. 247].

УПА була добре організованою армією, котра мала Статут – Бойовий правильник піхоти [5, с 315–459] – і керувалася ним. Він, до речі, був перекладений на українську мову зі статутів Радянської армії, які визнали кращими за польські й німецькі, та адаптований до умов повстанського руху. Працював над перекладом перший командувач УПА-«Захід» О. Луцький [7, с 321]. Українська Повстанська Армія поділялась на три групи – УПА-«Північ», УПА-«Захід» та УПА-«Південь», «бойовий лад» яких, у свою чергу, складався з військових округ, тактичних відтинків, куренів та сотень, які поділялися на чоти й рої [5, с. 319–320]. Військова округа відповідала обласним територіальним організаціям ОУН [7, с. 274].

У другій половині 1944 – на початку 1945 р. кількість вояків УПА із самооборонними кущовими відділами тільки на теренах боротьби УПА-«Захід» (Дрогобицька, Львівська, Тернопільська, Станіславська, Чернівецька, Закарпатська області) складала 50–60 тис. осіб. Як вказує П. Мірчук, на момент приходу радянської влади на західноукраїнські землі чисельність УПА була найбільшою і досягала 80 тис. українців і 20 тис. чужонаціонального елементу [II, с. 13]. Заданими першого командувача УПА-«Захід» О. Луцького, серед її особового складу 15 % складали вихідці зі Східної України [8, с 302]. Загони УПА тією чи тією мірою контролювали територію України площею до 150 тис. км2 з населенням 15 млн. осіб і «прагнули до утвердження національно-державних структур, альтернативних органам більшовицької влади» [6, с 19].

На території дії УПА-«Захід» діяло дві стаціонарні старшинські школи і п'ять підстаршинських. Навчання в старшинських школах тривало 3–4 місяці, вишкіл підстарший проводився і на базі діючих підрозділів УПА. Лише 39 % командирів УПА мали військові звання, присвоєні в чужих арміях, 35 % отримали армійський вишкіл на рівні рядових і підстарший, а 25 % не служили в жодній армії, але пройшли військові курси [9, с 160–161].

Важливе місце в партизансько-підпільних структурах займав також Український Червоний Хрест (УЧХ), де працювали переважно жінки й дівчата. УЧХ мав три відділи: медико-санітарний, фармацевтичний та суспільної допомоги. Тільки в УПА-«Захід» працювало 100 лікарів і фельдшерів та близько 250 студентів медичних інститутів і фельдшерських шкіл. До арешту в 1947 р. очолювала УЧХ Катерина Зарицька (1914–1986). Крайовим референтом УЧХ ОУН Буковини була Луція Данилюк-Карличук, дружина командира Буковинського куреня УПА Назарія Данилюка (Перебийніс).

Збір коштів для потреб повстанської боротьби проводився через розповсюдження символічних повстанських грошей (облігацій) – «бофонів» або «рефонів» (бойовий/революційний фонд). До середини 1945 р. їх розповсюджували добровільно, а потім в обов'язковому порядку До 1946 р. було випущено близько 20 серій бофонів із 4–8 номінацій кожна. Кошти збирали станиці й кущі ОУН. Вони передавали їх у надрайон, який мав право витрачати на свої потреби 25 %, а решту повинен був передати в окружний провід. Звіти районних провідників про розповсюдження бофонів проводилися раз на два місяці. Стрийський районний провід зібрав у 1946 р. 800 тис. крб. У 1948 р. Стрийський і Сколівський райони зобов'язалися зібрати 1 млн крб, 240 ц. м'яса, 620 ц. збіжжя, 800 ц. картоплі, 400 м. полотна, одяг, взуття тощо [13, с 763].

Зв'язок між структурами підпілля мав підтримуватися з певною періодичністю. Між районом і надрайоном, наприклад, один раз на тиждень, між надрайоном і округом – один раз на десять днів. Він поділявся на живий (естафетний – безпосередній контакт зв'язківців, так звана «штафета») і мертвий (доставка в обумовлене місце пакета). Лінії зв'язку українського підпілля досягали Баварії. Боротьба за встановлення контролю за лініями зв'язку українського підпілля через свою агентуру була важливим напрямом роботи органів державної безпеки.

Однією з форм опору радянській владі були так звані повстанські республіки. Найвідомішою серед них була Космацька повстанська республіка, котра існувала у січні – лютому 1945 р. та охоплювала територію Яблунівського, Яремчанського та Коршів-ського районів на Станіславщині. У Путильському районі Чернівецької області, наприклад, у лютому 1945 р. із 13 сільських рад функціонували тільки три.

Саме в цей час, наприкінці лютого 1945 p., проходили переговори членів Проводу ОУН Якова Бусела (Київський) та Дмитра Маївського (Тарас) із представником уряду УРСР полковником НКДБ С. Каріним (Даниленко) та офіцером держбезпеки А. Хорощуном [9, с 115, 119].

У другій половині 1945 р. ОУН провела реорганізацію своєї структури. Центральний Провід (Роман Шухевич, Василь Кук, Олекса Гасин, Василь Сидор, Роман Кравчук, Петро Федун) напрацював нову тактику і стратегію дій, в основі яких були «три кити підпілля» – тактичні схеми «Даждьбог» (збереження кадрів і активності), «Орлик» (створення бази в східних областях України) та «Олег» (виховання молодих кадрів). Пріоритетною була перша схема, згідно з якою ставилося завдання проникати в офіційні структури і здійснювати терористичні акти проти цивільної радянської адміністрації та осіб, які співпрацювали з владою [1, с 143].

Із закінченням війни змінила тактику боротьби і Українська Повстанська Армія. Великі підрозділи УПА були розформовані. Партизанська боротьба велась роями і чотами (відділення-взвод), які дислокувалися в лісових масивах і діяли із засідок. Осінь 1944 та весь 1945 рік – це період найактивніших бойових дій УПА. У п'яти західних областях відбулося 4727 боїв та збройних сутичок УПА й мережі ОУН із представниками радянських силових структур, у тому числі – у Львівській області – 629 боїв, Дрогобицькій – 352, Тернопільській – 323, Ста-ніславській – 158, Чернівецькій – 94 [9, с 140].

Важливого значення командування УПА надавало пропагандистським рейдам. Літом і осінню 1944 р. відділи УПА – «Північ» провели 12 рейдів на східноукраїнські землі, досягнувши Слобожанщини [11, с 26]. Перший закордонний рейд пройшов 22–29 серпня 1945 р. до Словаччини під керівництвом Ярослава Вітовського (сина Дмитра Вітовського). У рейді взяло участь 500 вояків. Учасники другого рейду до Словаччини у квітні 1946 р. – сотні Біра чисельністю 100–150 осіб та сотня Мирона – пройшли більш як 300 км і відвідали 111 сіл. Рейд проходив під ідейним керівництвом В. Галаси (Орлан).

У травні – червні 1947 р. у рейд до Західної Німеччини вирушили шість сотень УПА Закерзоння. Під час рейду у червні – листопаді 1947 р. на території Чехо-Словаччини загинув 61 повстанець, 41 був поранений, 289 попали в полон, однак у травні 1948 р. повстанці добралися до американської зони окупації в Австрії. Водночас кілька відділів УПА вирушили в рейд до Західної Австрії та Західної Німеччини. До Мюнхена пробилося понад 300 бійців [4, с 45].

У грудні 1947 р. вирушила в рейд у Східну Пруссію, щоб підтримати переселених туди в ході операції «Вісла» українців, група повстанців кількістю 17 осіб, яка повернулася на рідні терени навесні 1948 р. Останній рейд повстанці УПА в червні – липні 1949 р. здійснили до Румунії. У ньому взяли участь 17 стрільців, одним із командирів був Назарій Данилюк (Перебийніс) родом з села Витилівки на Буковині, який мав університетську освіту і знав румунську мову. Рейд тривав три тижні [9, с 124-125].

У цій боротьбі підпілля зазнавало відчутних втрат. Перед новим, 1945, роком був заарештований весь окружний провід ОУН Буковини [8, с 479–480]. У вересні 1945 р. загинув шеф пропаганди УПА Яків Бусел (1910–1945). У грудні впали направлені на контакт з С. Бандерою начальник штабу УПА генерал Перебийніс (Дмитро Грицай (1907–1945) і друга людина в підпіллі Дмитро Маївський (1911–1945), які були затримані на німецькому кордоні, оскільки радянська контррозвідка знала маршрут їхнього руху по Чехо-Словаччині через агентуру свого резидента у Празі. Напередодні виборів до Верховної Ради СРСР, з 11 січня до 10 квітня 1946 p., війська МВС за сприяння армійських підрозділів та органів держбезпеки провели операцію, відому як «Велика блокада» повстанців [І, с 118]. У західних областях України було зосереджено 3500 військових гарнізонів, які заблокували підходи до лісу. 894 гарнізони дислокувались у місцях розташування агітпунктів. Тільки від 1 грудня 1945 до 10 лютого 1946 р. проти ОУН і УПА було проведено 15 562 операції, унаслідок яких знищено понад 4,2 тис. повстанців і підпільників, захоплено в полон і затримано понад 9,4 тис. причетних до підпілля, ліквідовано 130 збройних формувань [6, с. 25]. За період блокади в Дрогобицькій області відбулося 265 збройних сутичок, Львівській – 284, Станіславській – 457, Тернопільській – 912, Чернівецькій – 284. Разом – 2071 [9, с 120]. Заданими сучасних дослідників, втрати підпілля складали від 40 до 60 % особового складу [13, с 748].

За даними МВС, на 1 квітня 1946 р. у Західній Україні було 479 одиниць ОУН і УПА чисельністю 3735 бійців [6, с 27]. На 25 травня 1946 р. у Дрогобицькій області діяло 19 груп у складі 121 повстанця, Львівській – 21 (130), Станіславській – 60 (659), Тернопільській – 37 (269), Чернівецькій – 1 (11) – разом 148 груп чисельністю 1190 осіб. За квітень – серпень 1946 р. у цих областях проведено 773 повстанські акції.

У червні 1946 р. відбулася конференція Головного Проводу ОУН. Було вирішено поступово демобілізувати відділи УПА і від повстанської боротьби перейти до підпільної, здійснюючи замість масштабних воєнних операцій поодинокі акції збройного і політично-пропагандистського характеру.

За Україну гинули сотні й тисячі бійців і командирів УПА. Тільки у Львівській області за жовтень - грудень 1946 р. було вбито 168 і заарештовано 469 членів ОУН. За 1944–1946 pp. на Буковині загинуло 56 досвідчених діячів ОУН: члени окружного та районних проводів, станичні, командири загонів УПА [9, с 135].

У Дрогобицькій області в березні 1946 р. пораненим потрапив у полон командир УПА, поручик Зміюка (син Дмитра Вітовського Ярослав). У лікарні він був урятований при спробі самогубства і страчений у квітні 1947 р. у Києві. На Тернопільщині виявлено підпільну друкарню Головного Проводу ОУН. Це означало припинення видання підпільного органу – журналу «Ідея і чин». У бункері на Станіславщині під час облави разом із дружиною, кількамісячним сином та охоронцями загинув провідник ОУН Карпатського краю Ярослав Мельник (1919-1946).

У 1946 р. було зареєстровано 1619 повстанських акцій [12, с 31]. Загальні втрати повстанців за 1946 р. склали 571 особу керівного складу ОУН від членів крайового проводу до станичного та 28 представників командного складу – від сотенного до командира групи УПА «Чорний ліс» полковника УПА В. Андрусяка (1915–1946); Грегіт, Різун) [9, с 206].

На 1 січня 1947 р. 530 одиниць підпілля налічували 4456 бійців. Підпілля продовжувало зазнавати втрат. Провідник СБ ОУН Микола Арсенич (Михайло), оточений підрозділом МДБ в криївці на Тернопільщині у січні 1947 p., знищив документи, убив дружину і наклав на себе руки. У січні – березні 1947 р. структури ОУН-УПА здійснили 272 акції, за квітень – червень їх було 195. Абсолютна їх більшість була оборонною. Однак, незважаючи на втрати, підпілля продовжувало боротьбу, відроджуючи свою структуру за рахунок резерву. Так, провід «Захід-Карпати» відроджувався шість разів, «Поділля» – п'ять, «Буг-2» – три рази [1, с 141].

2. Служба безпеки ОУН та її місце і роль у структурах національно-визвольного руху

Основними завданнями СБ ОУН були розвідка і контррозвідка, охорона керівництва, контроль за дотриманням конспірації, сприяння бойовій та диверсійній діяльності, здійснення терору. До складу її референтур входили слідчі, технічні працівники, архіваріуси, боївкарі. У слідчій діяльності СБ ОУН широко застосовувала тортури. Вона фактично була «державою в державі» в українському підпіллі: хоч і входила в структуру ОУН, але фактично діяла самостійно, мала окремі лінії зв'язку, підпорядковувалася власній вертикалі. З переходом від партизанської боротьби до підпільної основною формою боротьби стає діяльність мережі станиць ОУН (заступник станичного – співробітник СБ) та нелегальних боївок, котрі формуються в сільській місцевості.

Одним із методів роботи СБ ОУН були атентати – політично вмотивовані вбивства бойовиками відповідальних за антиукраїнські акції представників влади та лояльних до радянської влади українців. Убивали представників партійних, радянських, господарських органів, співробітників силових структур, уповноважених по лісо - та хлібозаготівлі. Служба безпеки ОУН застосовувала, особливо спочатку, тактику «п'яткування», тобто знищення кожного п'ятого жителя сіл, які активно підтримували владу. Вона виявляла й тероризувала людей, котрі таємно співпрацювали з органами безпеки та виступали свідками в судах у справах учасників опору. За 1946 р. тільки на Тернопільщині було вбито 111 сексотів. За 1947 р. кількість убитих свідків становила 195 осіб.

Особливого значення надавалося терактам проти відомих постатей, що мало широкий резонанс. У-1946 р. ОУН був винесений смертний вирок голові ініціативної групи з об'єднання УГКЦ і РПЦ протопресвітеру Гавришові Костельнику, два сини якого, колишні дивізійники, у цей час були на Заході. Він був убитий терористом-смертником у 1948 р. (таких СБ ОУН набирала з добровольців або штрафників).

Такий же вирок був винесений і Ярославові Галану (1902 р. н.), чиї публіцистичні антипапські виступи викликали обурення греко-католицької громади Галичини. У 1949 р. письменник був убитий у власній квартирі бойовиком ОУН М. Стахуром. Установлення особи «атентатника» стало першим завданням уведеного в лави підпілля молодого агента радянських органів держбезпеки Б. Сташинського.

Оперативні заходи органів держбезпеки сіяли недовіру в лавах повстанців та змушували СБ ОУН уживати контрзаходів. Борючись проти «агентів НКДБ», СБ не раз проводила «зачистки» рядів УПА та підпілля. Так, у групі УПА-«Південь» у 1945 р. її жертвами стали майже 1000 вояків, серед яких – начальник штабу і політреферент групи та 60 командирів. Так, референт СБ М. Козак (Смок, Вівчар), ставши крайовим провідником на ПЗУЗ, за січень – вересень 1945 р. знищив «за зрадництво» 889 членів ОУН із 938, котрі потрапили під слідство у Волинській області (він, як правило, знищував людей, які готували для нього криївки). До «вислужників НКВС» СБ зарахувала до 50 % підпільників у деяких районах Рівненщини. Цьому не вірив очільник проводу «Одеса» С Янішевський (Далекий), який вийшов з-під керівництва М. Козака (самостійний провід «Одеса» діяв на території 15 районів). У грудні 1945 р. у сутичках з опозицією, яку очолював провідник «Одеси», загинуло понад 120 боївкарів цього проводу і проводу «Москва» [13, с 768–769]. М. Козак вважається винахідником «станка»: есбісти зв'язували жертві руки, зв'язували ноги, потім між зв'язаними руками й ногами вставляли жердину і вішали її разом із жертвою на два кілки. Допитуваного били по ступнях ніг і сідницях, вимагаючи зізнань у співробітництві з органами МВС – МДБ. Як говорив В. Кук, потрапивши на такий станок, він визнав би себе «абіссінським негусом». Спроба фізичного усунення М. Козака, що готувалась у середовищі командного складу групи УПА-«Південь» була викрита, а її учасники покарані. Зрештою сам М. Козак був зраджений і застрелився в лютому 1949 р. при затриманні групою МДБ, наведеною своїм колишнім охоронцем [1,с. 114-115].

Займалась СБ і створенням легендованих груп, котрі діяли «під маскою совітів». Вони вели розвідку та проводили контррозвідувальні заходи, перевіряли підпільників на лояльність шляхом допитів, здійснювали теракти.

Одним із напрямків діяльності СБ ОУН в останні роки боротьби було покарання своїх учорашніх соратників, котрі відгукувалися на амністії та приходили з повинною. Проти зголошенців, які вийшли з лісу без дозволу командування, та, на думку есбістів, «нестійких елементів» серед підпільників теж застосовувався терор: патронів не вистачало на ворогів, тому зрадників душили, проволочивши кілька метрів по землі з мотузкою на шиї. Практикувались і вбивства родичів тих, хто потрапляв під слідство СБ.

Безумовно, що терор проти своїх завдав підпіллю неабиякої шкоди, однак фактом є і те, що діяльність СБ на протидію радянським репресивним органам стала одним із чинників довготривалості українського руху опору. Служба безпеки ОУН була розпущена в 1951 p., а члени її референтур перейшли на командні посади в підпіллі [13, с 767].

3. Українське збройне підпілля у 1947–1951 роках

31 травня 1947 p. P. Шухевич видав інструкцію, за якою повністю урівнювалися в правах члени ОУН і УПА. З цього часу вони почали іменуватися збройним підпіллям. Однак ініціатива була на боці влади. Крім того, це рішення не знайшло розуміння в закордонного проводу ОУН: сподіваючись на новий конфлікт СРСР із Заходом, провід вимагав продовження «революційної війни».

Під час операції «Вісла» втрати УПА склали, за різними даними, від 1334 до 1837 осіб. У 1947 р. на території УПА-«Захід», за даними радянських органів, діяло 84 районних проводи ОУН (за радянським адміністративним поділом п'ять областей мали 132 райони), у т. ч. у Дрогобицькій – 18, Львівській – 12, Станіславській – 18, Тернопільській – 29, Чернівецькій – 7 [9, с 213]. У 1947 р. на території восьми областей Західної України було зафіксовано 906 різноманітних збройних і політичних акцій УПА, насамперед збройних сутичок і знищення господарських будівель, транспортних засобів тощо [4, с 47].

За даними МДБ, на 3 березня 1948 р. в Західній Україні діяло 647 організацій чисельністю 3176 осіб, 188 «бандгруп» (1229 осіб) і 2019 «бандитів-одинаків», усього 6424 особи [6, с. 27]. У Станіславській області діяв один крайовий провід («Захід-Карпати»), окружних – 3, надрайонних – 9, районних – 24, кущових – 50, станичних – 70, разом – 157 структур за участю 748 осіб. У Чернівецькій області станом на 1 січня 1948 p., крім окружного проводу, функціонувало 3 надрайонних, 7 районних і 11 станичних загальною чисельністю 56 осіб [8, с 631].

У 1948 р., за даними радянських органів, відбулося 1175 боїв, у ході яких загинуло 264 повстанці [9, с 216].

У результаті облав на ліси й села у 1947 р. було виявлено 104 бункери і криївки УПА. Вирватися з оточення повстанцям пощастило у дванадцяти випадках. У 1948 р. чекісти виявили 94 криївки повстанців. Лише у 7 випадках усім підпільникам удалося прорватися крізь оточення. Решта повстанців загальною кількістю 181 особа відстрілювалися до останнього патрона, а потім підривали себе гранатами [4, с 47–48].

У січні 1948 р. у сутичці з опергрупою був убитий окружний референт СБ Буковини Мирослав Сулятицький (Кривонос) [8, с. 622]. У листопаді 1948 р. був убитий провідник Львівського краю 3. Таршаковець (Федір). У січні 1949 р. у Львові під час зустрічі на явці був вистежений і загинув у перестрілці зі співробітниками МВС полковник УПА та начальник її штабу Олекса Гасин (полковник Лицар, 1910–1949). У квітні 1949 р. під час облоги криївки в долині р. Лімниці загинув командир УПА-«Захід», член Проводу ОУН, Генеральний суддя Василь Сидор (Шелест) із дружиною та чотирма стрільцями [10, с. 50-51].

На травень 1949 р. на Станіславщині продовжувало функціонувати 183 структури ОУН чисельністю 843 особи та 22 боївки – 131 стрілець [9, с 218].

З вересня 1949 p. P. Шухевич, спираючись на рішення УГВР, видав наказ, згідно з яким усі повстанські штаби і відділи припиняли свою діяльність і вливалися в підпільні структури ОУН-Б.

З 1949 р. пріоритетним завданням для радянських силових органів стало проникнення в структури підпілля «але не для того, щоб знищити окрему боївку, а для систематичної і тривалої роботи з розшифрування зв'язків, розкладу визвольного руху зсередини». Ю. Киричук вважав, що з кінця 40-х років підпільна мережа ОУН настільки була просякнута ворожою агентурою, що важко відрізнити, де починався справжній бандерівець, а де закінчувався провокатор з МДБ [12, с 33–34]. Те, що ця робота справді була поставлена «на конвеєр», підтверджує ще один дослідник – Д. Веденєєв: агентів для засилання в підпілля готували на спеціальних курсах у Москві, Києві, Горькому, Ульяновську, Коломні та інших містах [1, с 109]. За словами В. В'ятровича, органи держбезпеки проводили оперативну розробку і спеціалістів, які прибули зі Східної України й симпатизували ОУН. Одним із таких симпатиків був і Андрій Ющенко, який учителював та був директором школи у с. Велика Кам'янка на Коломийщині, а після повернення на Сумщину потрапив у розробку МДБ. Справу-формуляр обсягом у 647 сторінок закрили в 1956 p., а знищили тільки у 1985 р [17].

На січень 1950 р. на території Станіславської області діяло 148 підпільних структур ОУН кількістю 710 учасників та 25 боївок (77 стрільців) і 153 нелегали-одинаки [9, с. 232 ].

А між тим у завершальну фазу ввійшла операція зі знищення самого Романа Шухевича, до якої було залучено 600–700 оперативних працівників Західної України. Командував операцією вбивця Є. Коновальця, українець з Мелітополя, генерал П. Судоплатов. Командарм загинув у бою з підрозділом НКВС 5 березня 1950 р. під Львовом.

Тіло Романа Шухевича вивезли зі Львова на лівий берег р. Збруч і 9 березня 1950 р. спалили на узліссі біля с. Гуків Чемеровецького району Кам'янець-Подільської області. Попіл і обгорілі кості висипали в річку з мосту. 13 жовтня 2005 р. на цьому місці освячено хрест [9, с 233].

Восени 1950 р. ОУН і УПА очолив його заступник Василь Кук. Загибель Романа Шухевича була для підпілля відчутною, та не останньою втратою. У жовтні 1950 р. в результаті облави в районі села Прокурава на Косівщині загинули окружний провідник Буковини Василь Савчак (Сталь) і член Карпатського крайового проводу ОУН Роман Качурівський (Борис) [8, с 619]. Окружний провід Буковини очолив Юліан Матвіїв (Недобитий). У листопаді 1950 р. оточений у криївці застрелився керівник Карпатського крайового проводу ОУН Степан Слободян (Єфрем) та загинув крайовий провідник Львівщини Осип Дяків (Горновий).

Просякнуте радянською агентурою підпілля на початку 50-х років втратило ще кількох відомих діячів: у грудні 1951 р. під час облави загинули крайовий провідник на західноукраїнських землях із 1943 р. Роман Кравчук (Петро). У виявленій на Дрогобиччині криївці пострілялися головний ідеолог ОУН Петро Федун-Полтава (1919–1951) і четверо стрільців. Останній керівник крайового проводу «Москва» (Волинська область) Іван Троцюк (Верховинець) став жертвою міни-«сюрпризу» у грудні 1951 р. Провід перестав існувати, втративши 59 осіб убитими, 320 заарештованими, 111 бункерів і 3 типографії [1, с 126].

4. Останні роки боротьби збройного підпілля та його розгром

Загибель провідників серйозно ослабила збройне підпілля через втрату належної координації, однак воно не здавалося: навесні 1952 р. продовжували вести роботу 71 провід ОУН (160 осіб), 84 бойові групи (252 бойовики) і 647 окремих бойовиків [6, с 27]. Органи державної безпеки продовжували оперативну розробку підпілля.

Закинутий з американського літака в Україну в травні 1951 р. Василь Охрімович (Грузин, Посол) очолив провід Карпатського краю, але в жовтні 1952 р. був затриманий органами державної безпеки за допомогою агентури. Він відмовився співпрацювати з органами держбезпеки і зумів попередити про своє затримання Василя Кука.

У березні 1954 p., коли гучно відзначалося 300-річчя возз'єднання України з Росією, йому був винесений вирок військового трибуналу – розстріл. Василь Охрімович був розстріляний у травні 1954 р. за кілька днів до затримання В. Кука.

На Волині, оточений у криївці, підірвався талановитий художник-графік, автор ескізів нагород УГВР Ніл Хасевич (1952), котрий пішов до лав УПА, будучи інвалідом. Його дереворити демонструвалися навіть учасникам Генеральної Асамблеї ООН [1, с. 145].

У травні 1952 р. на зустрічі з керівником легендованого Коломийського проводу ОУН були затримані надрайонний провідник гірської частини Буковини Микола Кричун (Черемшина) і окружний провідник краю Юліан Матвіїв (Недобитий), які невдовзі були розстріляні в Києві [8, с 610, 613–614J.

У липні 1953 р. при спробі перейти на територію Східної України органами державної безпеки за допомогою керівника легендованого Кам'янець-Подільського окружного проводу ОУН був затриманий крайовий провідник північнозахідних українських земель Василь Галаса (1920–2002) з дружиною, яким підсипали снодійне (операція «Закат»).

На 21 листопада 1953 р. у західних областях України продовжувало діяти 15 проводів ОУН (40 осіб), 32 підпільні організації і групи (164 особи), 106 окремих бойовиків, усього 310 осіб. Крім того, на обліку перебували 794 нелегали, з яких 372 були колишніми членами ОУН і УПА [6, с 27].

Останній командувач УПА, який одночасно був і Головою Проводу ОУН, полковник УПА Василь Кук (Коваль, Леміш, (1913–2007), був затриманий у травні 1954 р. разом із дружиною Уляною Крюченко та двома охоронцями в результаті оперативної розробки за допомогою спецагентів (операція «Западня») у бункері в Іванцівському лісі на Львівщині, у якому не раз зупинявся в 1947–1952 pp. Затримані були доправлені до Львова, а потім спецрейсом літака до Києва [1, с 163].

На 17 березня 1955 р. в західних областях України налічувалося 11 розрізнених бойових груп чисельністю 32 особи, 17 окремих бойовиків, здійснювався пошук 500 нелегалів [6, с 27]. Останні боївки були ліквідовані, за даними чекістів, у 1956 р. У цьому самому році в населення західноукраїнських областей в результаті обшуків було вилучено зі схованок 3 міномети, 37 кулеметів, 172 автомати, 756 гвинтівок, 1122 пістолети, 346 гранат та іншу зброю [9, с 249].

Спалах терору спостерігався після масового повернення з таборів учасників повстанського руху. На початок 1957 р. їх було 97 тис. осіб. У 1956 р. було зафіксовано 83 «бандпрояви», включаючи 39 убивств [13, с 769].

Як вказується у Фаховому висновку групи українських істориків щодо діяльності ОУН і УПА, жертвами боротьби з боку підпілля стали 155 108 осіб, у тому числі 1745 людей на східних землях. Прийшло з повинною 76 753 особи. Було заарештовано 103 866 осіб, з яких 87 756 засуджено. Довічно вислано з України понад 203 тис. людей.

Втрати з радянської сторони склали 30 676 чоловік загиблими, у тому числі: співробітників органів безпеки – 687, внутрішніх справ – 1864, військовослужбовців – 3199, «яструбків» – 2590, працівників радянських органів – 2732, партійних органів – 207. Втрати колгоспників – 15 669, робітників – 676, інтелігенції – 1931 осіб [12, с. 34–35].

Політика органів влади щодо поборювання українського національно-визвольного руху

Придушення опору встановленню радянської влади в регіоні за допомогою силових структур стало пріоритетним завданням радянської влади.

Кількість особового складу створених у Західній Україні Львівського та Українського військових округів становила відповідно 11 355 та 15 354 солдати й офіцери. Крім того, для боротьби проти повстанців використовувалися дислоковані тут частини прикордонних і залізничних військ чисельністю 8077 та 10 542 особи відповідно [9, с 108–109].

Однією з найпоширеніших форм придушення опору стали облави та арешти. Станом на 31 грудня 1944 р. тільки на території Дрогобицької, Львівської, Станіславської, Тернопільської і Чернівецької областей було проведено 7363 облави, під час яких убито 37 196 осіб, заарештовано 29 824 особи, вивезено 2812 сімей (6526 людей). Отже, жертвами облав стали 73 548 осіб. За 20 днів січня 1945 р. жертвами облав у п'яти західноукраїнських областях стали понад 11 тис. осіб, з яких 2591 людину було вбито, а 8443 – заарештовано. Супутніми явищами облав були реквізиції"та пограбування, у т. ч. і церков. Так, 11 квітня 1945 р. у соборі Святого Юра було вилучено архів, забрано друкарню й запаси книг, 100 тис. карбованців, золоті речі, 1600 л. вина. На додаток було розбито гробовець митрополита Андрея Шептицького [9, с 113].

У газетах публікувалися численні звернення до повстанців покаятися й вийти з лісу в обмін на амністію (перша була оголошена в лютому 1944 р.) До кінця 1945 р. прийшли з повинною 50 тис. осіб, а загалом цією можливістю скористалося понад 77 тис. осіб. їх, а також захоплених у полон і скомпрометованих бійців УПА силові структури використовували для боротьби з повстанцями. Остання амністія була оголошена в 1955 р.

Завдання боротьби з «націоналістичними бандами» покладалося на органи внутрішніх справ. У 1944 р. некомплект особового складу правоохоронних органів у Волинській області складав 34 %, українців серед працюючих було 23 %, росіян – 76 %. В УНКДБ Рівненської області працювало 243 росіянина, 59 українців і 4 білоруси. Подібна картина була в Тернопільській області. У цілому по Україні в органах держбезпеки працювало лише 25 % українців [13, с 695–696]. Були реорганізовані в дивізії НКВС радянські партизанські з'єднання. Зокрема, партизанська дивізія імені двічі Героя Радянського Союзу С. А. Ковпака рішенням Політбюро ЦК КП(б)У була передана «в повному складі з усім озброєнням, засобами зв`язку й майном НКВС УРСР для проходження подальшої служби, використавши її в першу чергу для якнайшвидшої ліквідації націоналістичних банд» [6, с 88]. Командири партизанських з'єднань О. Сабуров і М. Наумов були призначені начальниками управлінь НКВС у Дрогобицькій і Чернівецькій областях.

За 1944–1945 pp. проти повстанців було проведено 39 778 чекістсько-військових операцій. Було захоплено 93 610 «бандитів» [6, с 20]. Ударною силою боротьби з повстанцями стали внутрішні війська (ВВ) НКВС-МДБ-МВС, а їхня основна бойова тактична одиниця – мотострілецька бригада за штатною чисельністю та озброєнням значно перевищувала армійський аналог: 5 батальйонів (4025 багнетів), 50 танків, 50 бронемашин, 335 автомашин, 45 мінометів, 30 станкових кулеметів, саперні підрозділи, засоби зв'язку [1, с 100].

Однією з найбільших була операція у Кременецьких лісах (кінець квітня 1944 p.). 14 батальйонів (батальйон – 713 штиків) та кавалерійський полк ВВ при підтримці 16 танків та авіації вели бої з кількома куренями УПА (до 5 тис. вояків). Радянська сторона втратила 11 бійців убитими, повстанців загинуло 2018 осіб. У Станіславській бойовій операції (квітень – травень 1945 р.) взяло участь 11 тис. бійців Червоної армії, внутрішніх і прикордонних військ, танкова рота і штурмовий авіаполк НКВС. Втрати УПА становили 2167 вояків убитими й 6311 полоненими [13, с 753–754, 751].

Про операцію проти повстанців «на відтинку від Стрия аж по річку Прут на Буковині», що розпочалася 7 квітня і тривала аж до кінця травня 1945 р. та в якій було задіяно 40 тис. вояків НКВС під командуванням п'ятьох генералів, говорить І. П. Мірчук.

9–27 липня 1945 р. 5 тисяч радянських солдат блокували Чорний ліс із застосуванням авіації, яка 11 липня цілий день бомбардувала масив. У липні – вересні були заблоковані Самбірський район Львівщини, Галицький, Войнилівський, Єзупольський райони Станіславщини, Коломийщина, Гуцульщина, а в грудні 1945 р. блокада поширилася на територію Тернопільщини [9, с 119].

ІІІ. Закріплення нових знань

Бесіда за запитаннями.

1) Якими були причини тривалої боротьби УПА?

2) Чи мала УПА шанс на успіх?

ІV. Підсумки уроку

Заключне слово вчителя.

З усіх регіонів України, що постраждали від війни та фашистської окупації, у найгіршому становищі були західноукраїнські землі. Повоєнна розруха посилювалася впертою боротьбою УПА проти насадження тоталітарного режиму. І, хоча повстанський рух був із самого початку приречений на поразку, він змусив радянське керівництво бути більш обережним у здійсненні радянізації.

V. Домашнє завдання

1. Опрацювати §10 /п.3/ підручника.

2. Підготувати виступ.