Історія України 10 клас
Урок № _______ Дата ________________
Тема. Українські землі у складі Австро-Угорщини.
Мета: визначати особливості розвитку українського руху в Галичині на початку XX ст.; пояснювати, як відбувалася в Галичині боротьба за український університет, загальне виборче право й реформу крайового статуту; характеризувати діяльність галицьких москвофілів; пояснювати зміст ідеї сепаратизму, що виникла в українському русі напередодні Першої світової війни; характеризувати український рух на Буковині та Закарпатті; пояснювати поняття й терміни «сепаратизм», «Вільнодумний союз», «Національна рада русинів на Буковині», «Руська рада»; розвивати вміння визначати причинно-на-слідкові зв'язки між історичними явищами та подіями; виховувати в учнів почуття поваги до історичного минулого України.
Тип уроку: комбінований.
Обладнання: підручник, карта «Суспільно-політичне життя на українських землях на початку XX ст.».
Основні терміни та поняття: сепаратизм, Вільнодумний союз, Національна рада русинів на Буковині, Руська рада.
Основні дати: 19.02 р. - масовий селянський страйк у Східній Галичині; 1900 р. - заснування першої української фізкультурно-спортивної організації «Січ»; 1911 р. - заснування організації «Пласт» у Львові»; 1905 р. - створення Національної ради русинів на Буковині.
Хід уроку
I. Організація навчальної діяльності.
Учитель знайомить учнів з темою і завданням уроку.
II. Перевірка домашнього завдання.
Запитання і завдання.
1. Схарактеризуйте особливості суспільно-політичного життя Наддніпрянщини на початку XX ст.
2. Як відбувався розвиток соціалістичної течії українського напрямку суспільно-політичного життя?
3. Яку роль у суспільно-політичному житті Наддніпрянщини відігравала ліберально-демократична течія українського напрямку?
4. Яким бачили майбутнє України прибічники націоналістичної течії українського напрямку?
5. Чому, на вашу думку, націоналістична течія не здобула значної підтримки в українському русі?
III. Актуалізація опорних знань.
Запитання та завдання.
1. Якими були основні течії суспільно-політичного руху на західноукраїнських землях у другій половині XIX ст. ?
2. Як розгортався український національний рух у Західній Україні в цей період?
3. Як утворилися українські політичні партії в Галичині?
IV. Вивчення нового матеріалу.
Випереджаюче завдання.
Учитель доручає учням упродовж розгляду нового матеріалу скласти розгорнутий план за темою: «Здобутки українського руху в Західній Україні на початку XX ст.».
1. Особливості розвитку українського руху в Галичині на початку XX ст.
Розповідь учителя.
На початку XX ст. в Австро-Угорській імперії значно активізувалося суспільно-політичне життя. У різних регіонах загострювалися суперечки про необхідність реформування її державного устрою, виникли невідомі раніше політичні об'єднання, виділялися нові лідери з власним баченням розв'язання проблем. Така ситуація спостерігалася і на західноукраїнських землях. Для суспільно-політичного життя Галичини визначальним залишалося польсько-українське протистояння. Діячі польського руху, ведучи боротьбу за відродження своєї державності, фактично ігнорували права українців. Однак, на початку XX ст. залишати поза увагою український рух у Галичині вже було неможливо. Завдяки діяльності українських політичних партій, громадських організацій, культурно-освітніх товариств тощо із пригнобленої безправної селянської маси сформувалося свідоме своїх політичних інтересів українство. Це спричинило зміну в співвідношенні сил між поляками та українцями в Галичині. Хоча перші й надалі утримували владу в краї, українці значно перевищували їх своєю свідомістю та згуртованістю. Завдяки цьому українські діячі розгорнули боротьбу за здобуття нових політичних прав для українців. її основними формами були передвиборча агітація, демонстрації, сутички з поліцією, народні віче, парламентська діяльність тощо. Політична боротьба поєднувалася із соціальними протестами галицьких селян і робітників. Водночас розгорталася робота з організації українського національного життя: стабільно діяла мережа освітніх культурних, наукових установ, кооперативів тощо.
Вагомі здобутки українського руху в Галичині в обстоюванні національних здобутків українців, досягнуті наприкінці XIX — на початку XX ст., свідчили про набуття ним загальноукраїнського характеру. Унаслідок цього тогочасні українські діячі вважали Галичину «українським П'ємонтом».
Робота з документом.
Зі статті М. Грушевського «Український П'ємонт» у журналі «Украинский вестник» 28 травня 1906 p.
«В міру того, як національний український рух у Галичині міцнів і з стадії наївного романтизму переходив до вирішення завдань культурного, соціального і політичного розвитку народу, літературна і громадська українська діяльність, що велась у ній місцевими й українськими силами Росії, набуває все більше значення для всіх українських земель. В останнє десятиріччя XIX ст. Галичина, незважаючи на власні досить важкі умови національного і економічного існування, стає центром українського руху і щодо українських земель Росії відіграє роль культурного арсеналу, де створювалися і вдосконалювалися засоби національного культурного та політико-громадського відродження українського народу».
Запитання до документа.
1. Що таке П'ємонт? Яку роль він відіграв в італійському національному відродженні?
2. У чому, на думку М. Грушевського, полягають можливості Галичини відіграти роль «українського П'ємонту»?
На початку XX ст. україно-польські відносини в Галичині загострилися. Протистояння викликало, перш за все, селянське питання, боротьба за університет, проведення виборчої реформи та надання українським землям автономії у складі Австро-Угорщини.
2. Активізація українського руху в Галичині на початку XX ст. Боротьба за український університет.
Колективна робота з підручником.
Учні самостійно опрацьовують відповідний матеріал параграфа й складають запропонований на початку уроку. Результати роботи учнів учитель систематизує та уточнює, використовуючи наведений матеріал.
Додаткова інформація.
У 1900 р. українськими громадськими діячами було проведено в Галичині й Буковині численні народні віча під гаслами поділу Галичини на польську та українську частини і приєднання до останньої українських земель Буковини. Так, на студентському вічі у Львові 14 липня 1900 р. тодішній студент, а згодом визначний громадський діяч Лонгін Цегельський виголосив програмну заяву: «Залишається одне, створити свій власний державний організм, свою власну незалежну самостійну українську національну державу в етнографічних границях по всій території, заселеній українським народом... Тільки в такій державі, тільки в самостійній Україні зможе відповідно зажити наша нація». Прагнучи досягти підтримки цієї ідеї, українські громадські діячі йшли до сіл. Допомагаючи українським селянам боротися за свої права, вони водночас сприяли усвідомленню ними необхідності бути господарями на власній землі. У 1902 р. селяни, підтримувані активістами Русько-Української радикальної партії та Української національної демократичної партії (УНДП), розпочали масовий страйк у великих маєтках Східної Галичини, вимагаючи підвищення платні та впорядкування процесу еміграції. У своїх відозвах селянські страйкові комітети закликали: «Браття, не в Канаді і не в Бразилії наш хліб! Наша Канада і Бразилія на тій землі, котру наші прадіди кров'ю зливали, за котру батьки і діди були брали». Страйк охопив близько 200 тис. селян і сільськогосподарських робітників. Керували ним місцеві осередки українських партій. Завдяки цьому страйк набув водночас характеру соціального й національного протесту. Перелякані польські поміщики намагалися забезпечити підтримку польської громадськості Галичини поширенням націоналістичних закликів: «Українці хочуть витіснити нас із спадкових земель!» Проте страйкарі, незважаючи на ці заклики та сотні арештів, трималися. Зрештою, поміщики поступилися й задовольнили більшість вимог протестуючого селянства.
Боротьба за український університет стала важливим питанням для Галичини. Австрійська влада в 1871 р. дозволила замінити у Львівському університеті німецьку мову викладання на польську або українську. Оскільки рішення про це приймали викладачі університету, більшість з яких становили поляки, то цей навчальний заклад перейшов на польську мову викладання. Протести студентів-українців та української громадськості стосовно цього ігнорувалися.
За підтримки українських політичних партій краю студенти розгорнули боротьбу за створення у Львові українського університету. 8 жовтня 1901 р. відбулося академічне віче, на якому поряд зі студентами, що висували цю вимогу, був присутній М. Грушевський. Це віче започаткувало серію політичних демонстрацій на підтримку українського університету. Справа набула розголосу. Голова УНДП, посол австрійського парламенту Юліан Романчук 19 листопада 1901 р. вніс на розгляд палати депутатів резолюцію щодо заснування українського університету у Львові. Одночасно з цим у Львові близько 440 студентів-українців оголосили бойкот Львівському університету, подали заяви на вихід із нього та виїхали продовжувати навчання до Відня, Праги й Кракова. Акція привернула увагу громадськості краю до цієї проблеми. Проте поляки поступатися українцям не бажали. Міська рада Львова навіть закликала польську молодь силою не допустити заснування українського університету. Польські студенти створювали «боївки», які нападали на студентів-українців. Останні у відповідь організовували власну самооборону. У липні 1910 р. під час однієї зі збройних сутичок загинув один із лідерів українського студентського руху Адам Коцко.
Віденський уряд, намагаючись розв'язати конфлікт у Галичині, у 1912 р. надіслав інструкції до адміністрації краю, вимагаючи не допускати різного ставлення до поляків та українців. Значно збільшувалися грошові видатки на культурні й господарські потреби українців Галичини. Уряд зобов'язувався запровадити українську мову в навчальний процес Львівського університету та діяльність державних установ краю. До 1916 р. у Львові для українців мав бути збудований окремий університет.
3. Боротьба за загальне виборче право та реформу крайового статуту. Діяльність організацій «Сокіл» і «Січ».
Розповідь учителя.
Галицькі народовці закликали українців краю вести боротьбу за введення загального виборчого права. Завдяки цьому вони змогли б здобути представництво в австрійському парламенті та крайовому сеймі, відповідне до своєї кількості у складі населення. 22 січня 1906 р. австрійський імператор Франц Йосиф зустрівся з делегацією, очолюваною галицьким греко-католицьким митрополитом Андрієм Шептицьким, учасники якої звернулися до нього з проханням про зміни у виборчому законодавстві для населення краю. На підтримку цих вимог у Львові 2 лютого 1906 р. відбулося народне віче, у якому взяли участь близько 50 тис. осіб.
У січні 1907 р. австрійська влада здійснила реформу системи виборів до парламенту держави, згідно з якою в країні вперше запроваджувалося загальне й рівне виборче право. У результаті реформи на виборах у травні 1907 р. українці збільшили своє представництво в австрійському парламенті до 27 депутатів від Галичини і п'яти депутатів від Буковини. Однак польська адміністрація краю постійно переслідувала український рух у Галичині, різними способами перешкоджала українцям здійснювати своє волевиявлення на виборах. У 1908 р. під час виборів до Галицького крайового сейму, за її сприяння здійснювалися махінації з виборчими округами, підтасовка бюлетенів удень виборів і розправи над виборцями-українцями. Так, у день голосування внаслідок побиття жандармами були поранені й навіть загиблі серед українських селян. 12 квітня 1908 р. у Львові український студент Мирослав Січинський застрелив намісника Галичини польського графа Анджея Потоцького, вважаючи його винним у цьому.
У Галицькому сеймі українські депутати вели наполегливу боротьбу парламентськими методами (подання, запити, петиції, переговори, обструкції тощо) за права українців краю. Австрійська влада не бажала загострення конфлікту з українцями в Галичині, особливо в умовах наближення війни, і змусила поляків піти на поступки. 14 лютого 1914 р. Галицький сейм прийняв законопроект про реформу крайового статуту. За нею галицькі українці збільшили своє представництво до 62 місць, тобто до 27%. Це порушувало монополію поляків на владу в Галичині та відкривало для українського руху перспективи для подальшої боротьби за поділ краю на польську й українську частини. Однак реформу сейму так і не було здійснено, оскільки за кілька місяців розпочалася Перша світова війна.
Галицькі народовці, за досвідом чехів, стали організовувати товариства для пробудження національної свідомості й національно-патріотичного виховання молоді. У 1894 р. на загальних зборах у Львові було створено перше українське фізкультурно-спортивне та протипожежне товариство «Сокіл». Завданнями товариства, за його статутом, були фізичне вдосконалення його членів і проведення культурно-просвітницьких заходів із метою виховання почуття національної єдності. У 1914 р. в Галичині та Буковині діяли 974 осередки «Соколу», до яких входило близько 33 тис. членів.
У 1900 р. в селі Заваллє Снятинського повіту Кирил Трильовський заснував першу українську фізкультурно-спортивну організацію «Січ». Згодом організації з такою назвою з'явилися в інших повітах Галичини й Буковини. У 1913 р. в Галичині діяло понад 900 первинних осередків «Січі», у яких було близько 80 тис. членів. У роботі товариств наголошувалося на необхідності розвитку історичних традицій українського народу, сприянні патріотичному й фізичному вихованню української молоді. У 1912 р. організацію перейменували на «Український січовий союз». У 1911 р. у Львові було утворено дитячо-молодіжну організацію «Пласт», покликану виховувати українську молодь на морально-християнських засадах і розвивати в неї почуття патріотизму.
Найбільш масовими виховними формами діяльності «Сокола», «Січі» та «Пласту» було проведення спільних сільських, повітових, крайових демонстрацій і спортивних змагань. У спортивному святі, проведеному в 1914 р. у Львові, брало участь близько 12 тис. членів цих трьох організацій.
4. Ідея сепаратизму. Відродження галицького москвофільства.
Колективна робота з підручником
Учні самостійно опрацьовують відповідний матеріал параграфа і доповнюють за ним свої розгорнуті плани. Результати роботи учнів учитель систематизує та уточнює, використовуючи наведений матеріал.
Додаткова інформація.
Напередодні Першої світової війни серед діячів українського руху Галичини набула поширення ідея використання можливих міжнародних воєнних конфліктів для здобуття незалежності України, або ідея сепаратизму.
Робота з термінами і поняттями.
Сепаратизм - прагнення до відокремлення, відособлення від держави якої-небудь області або регіону.
У грудні 1912 р. на спільному таємному засіданні трьох головних українських політичних партій Галичини (РУРП, УНДП та УСДП) затвердили заяву, де стверджувалося, що «з огляду на добро і будучність української нації по обох боках кордону, коли прийде до війни між Австрією і Росією, то все українське громадянство стане на боці Австрії проти Російської імперії як найбільшого ворога України». Подібне рішення ухвалив також II Всеукраїнський студентський з'їзд у Львові в липні 1913 р. На з'їзді з обґрунтуванням цієї ідеї з доповіддю виступив Дмитро Донцов. Пізніше реферат його доповіді вийшов окремою брошурою «Сучасне політичне становище нації і наші завдання».
Робота з документом.
Із брошури Д. Донцова «Сучасне політичне становище нації і наші завдання».
«Не буду розважувати тут... автономізму і сепаратизму, бо уважнюю це за річ другорядну. Тим самим полишаю на боці і питання «самостійності України». Бо актуальним є не гасло самостійності - мріяли ж колись наші українці про самостійну Україну в злуці з Росією!.. Актуальним, більш реальним, більш конкретним і скоріше здійсненним є гасло відірвання від Росії, зірвання злуки з нею — політичний сепаратизм... Всяка поразка Росії, всяке відірвання хоч кавалка української території Австрією приведе до консолідації, до скріплення українського елементу в Австрії і в Росії і наблизиться час остаточного визволення нашого краю». Запитання до документа.
1. У чому Д. Донцов убачав зміст ідеї українського сепаратизму?
2. Чому автор виступав за поразку Росії у війні з Австрією?
На початку XX ст. старорусинсько-москвофільський напрямок українського руху в Галичині зменшив свій вплив, незважаючи на те, що москвофіли мали досить розгалужену мережу громадських і культурно-освітніх установ - Ставропігійний інститут, Народний дім, Товариство ім. Качковського, різноманітні фонди, училища, культурно-освітні заклади.
У 1900 р. галицькі москвофіли проголосили «новий курс», в основі якого була ідея цілковитого ототожнення з Росією. Вони заснували Російську народну партію, очолювану В. Дудикевичем, яка отримувала велику грошову допомогу від російського уряду й одночасно підтримувалася місцевою польською аристократією, що намагалася розколоти український рух. У 1908 р. на «Новослов'янському» конгресі в Празі галицькі поляки домовилися з росіянами, що польська адміністрація в Галичині буде підтримувати місцевих москвофілів, щоб знищити український національний табір. Це польсько-московське порозуміння стало основою кривавих виборів до галицького сейму в 1908 р. Саме тому намісник Галичини Анджей Потоцький напередодні виборів надав підтримку москвофілам і пообіцяв, що «влаштує українцям нове Берестечко». Завдяки цьому москвофіли провели до крайового сейму вісім своїх депутатів проти 12 українських.
Подальше загострення стосунків між українцями і поляками в краї призвело до втручання австрійської влади. Після владнання польсько-українського конфлікту москвофіли опинилися осторонь боротьби. На виборах до Галицького сейму в 1913 р. вони не змогли отримати жодного депутатського мандата. Однак вони зберігали досить вагомий вплив на суспільно-політичне життя Галичини. У 1914 р. мережа підпорядкованих їм установ налічувала 300 культурно-освітніх організацій і 106 кооперативів.
8. Український рух на Буковині та Закарпатті на початку XX ст.
Розповідь учителя.
Суспільно-політичне життя тогочасної Буковини значно пожвавилося. Політичною сенсацією 1903 р. у краї стало утворення в місцевому сеймі «Вільнодумного союзу». Його співзасновниками стали три найвпливовіші постаті суспільно-політичного життя Буковини - лідер українських народовців Микола Василько, лідер румунських націонал-демократів Аурел Ончул і лідер єврейської сіоністської партії Бенно Штраухер. Члени союзу прагнули по-новому розв'язати проблеми краю: вони заявили, що на перше місце висувають вимоги покращення соціально-економічного становища, розширення політичних прав і добиватимуться задоволення національних потреб усіх народів, які населяють Буковину. У 1905 р. через суперечності між його членами союз розпався.
12 листопада 1905 р. буковинські народовці об'єдналися в «Національну раду русинів на Буковині», яку неофіційно називали національно-демократичною партією, підкреслюючи цим ідейну спільність із подібною партією в Галичині. Партія виступала за запровадження загального, рівного й прямого виборчого права, у сільському господарстві висувала завдання розвивати спілчанський рух, обґрунтовуючи національні потреби українців, визнавала таке ж право за іншими націями краю.
У червні 1907 р. від «Національної ради русинів на Буковині» відокремилося ліве крило й заснувало Радикальну партію. Визволення українського народу ця партія пов'язувала з широкими соціально-економічними перетвореннями та встановленням соціалізму. Майже одночасно на Буковині сформувалася Українська соціал-де-мократична партія. Партія проповідувала ідеї марксизму, вимагала докорінних змін у суспільстві. Однак більшість гасел соціал-демократів були незрозумілі селянам, а робітників у краї було дуже мало.
У 1907 р. на Буковині відбулися вибори до австрійського парламенту за новим виборчим законом. У всіх українських виборчих округах перемогли кандидати «Національної ради русинів на Буковині». Уперше після 1848 р. буковинські українці обрали п'ять депутатів. У лютому 1910 р. «Національна рада» об'єдналася зі створеним одним із лідерів народовців С. Смаль-Стоцьким товариством «Руська рада» (її називали також «мужицька партія») у нову партію під назвою «Руська рада». У 1912 р. вона розпалася. Колишні члени «Національної ради» оголосили про створення Національно-демократичної партії, а прибічники С. Смаль-Стоцького - Української народної партії. Однак до початку війни обидві партії остаточно не сформувалися.
У 1911 р. відбулися останні вибори до Буковинського крайового сейму. Із 17 обраних українських депутатів 15 були народовцями, по одному від радикалів і соціал-демократів. Москвофіли на виборах зазнали цілковитої поразки.
На початку XX ст. в суспільно-політичному житті Закарпаття панівні позиції зберігав москвофільський напрямок. Однак у цей час зародилося й народовство. Молоді русинські діячі, які заснували його, шукали нові засоби для забезпечення виживання свого народу в умовах мадяризації. Переконавшись у безперспективності москвофільства, вони звинувачували його прибічників у занепаді русинського національного життя в краї. Вирішальним кроком стала відмова закарпатських народовців від використання російської мови та вибір ними як мови освіти й літератури народної мови.
Друкованим органом народовського руху в краї став тижневик «Наука», що виходив від 1897 р. Його головним редактором від 1903 р. був Августин Волошин (1874-1945), якому згодом судилося відіграти визначну роль в історії Закарпаття. Розвиток народовства в краї відбувався під впливом і в тісній взаємодії з українським рухом Галичини. Зокрема, праці закарпатських учених і громадських діячів друкувалися у виданнях Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові, а громадські діячі Галичини (І. Франко, С. Томашівський, В. Гнатюк та ін.) докладали чимало зусиль для ознайомлення світової громадськості з безправним становищем закарпатських русинів. Роль народовців на початку століття в суспільно-політичному житті Закарпаття була досить скромною. Це була цілком аполітична діяльність, що обмежувалася питаннями мови, літератури, історії й освіти. Вони не прагнули надання краю автономії або самоврядування, не виступали за його приєднання до решти українських земель. Головним завданням народовці вважали зберегти ті прояви національного життя, які в майбутньому сприятимуть відродженню Закарпаття.
V. Закріплення нових знань учнів.
Обговорення і систематизація складених учнями впродовж розгляду нового матеріалу розгорнутих планів: «Здобутки українського національного руху в Західній Україні на початку XX ст.».
Бесіда за запитаннями.
1. Коли відбувся масовий селянський страйк у Галичині?
2. Яку акцію вчинили в 1902 р. студенти-українці Львівського університету?
3. Хто очолював делегацію українців Галичини, яка в 1906 р. звернулася до імператора з проханням змінити в краї виборче законодавство?
4. Що таке сепаратизм?
5. Коли утворилася «Національна рада русинів» на Буковині?
6. Назвіть друкований орган народовців Закарпаття на початку XX ст.
VI. Підсумки уроку.
На початку XX ст. вагомі здобутки українського національного руху в Галичині перетворили її на «український П'ємонт».
Унаслідок наполегливої боротьби українці Галичини, спираючись на свої політичні партії, змогли досягти певних результатів у боротьбі за український університет, загальне виборче право та реформу крайового статуту.
Досить вагомими були успіхи тогочасного українського руху на Буковині. У краї виникли українські політичні партії. На Закарпатті український національний рух залишався досить слабким.
VII. Домашнє завдання.
- Опрацювати § 1, § 2 підручника.
- Дати характеристику адміністративно-економічного становища українських земель у складі Австро-Угорщини на початку ХХ ст.
| 
