Історія України. 10 клас.

Урок № _______                                                                     Дата ____________

Тема. Політика українізації. Культура в 20-х роках ХХ ст. в Україні.

Мета: охарактеризувати особливості розвитку культури України в період непу, з’ясувати нові тенденції та чинники розвитку культури в 1921–1928 рр., суперечливе ставлення населення до культурних цінностей, подвижництво творців та діячів культури, культурно-освітню діяльність громадських організацій в цей період; розвивати в учнів уміння аналізувати та систематизувати матеріал, робити висновки, здійснювати порівняння історичних явищ та подій, удосконалювати навички роботи з історичними джерелами, давати історичну характеристику діячам культури; сприяти патріотичному вихованню учнів, а також виховувати в них естетичні смаки та уподобання.

Очікувані результати

Після цього уроку учні зможуть:

• визначати хронологічну послідовність основних подій цього періоду;
• характеризувати сутність політики українізації, зіставляти різні точки зору щодо її оцінки;
• визначати та обґрунтовувати зв’язки між основними тенденціями розвитку культури і духовного життя.

Тип уроку: засвоєння нових знань.

ХІД УРОКУ

I. Організаційний момент уроку

II. Актуалізація опорних знань учнів

Бесіда

1. Яким було ставлення більшовиків до української мови й культури в 1917-1919 рр.?
2. Чи змінилося це ставлення 1920 року?

III. Мотивація навчальної діяльності

У ч и т е л ь . Перемога більшовиків у боротьбі зі своїми противниками й перехід до нової економічної політики визначили зміст і напрями розвитку національної культури в Україні в 20-х роках.

Не гребуючи нічим, у тому числі й залученням каральних органів, вона обмежувала вплив на культуру тих верств інтелігенції, котрі не поділяли більшовицьких позицій. Пленум ЦК КП(б)У 1922 р. у директивах з національного питання знову продемонстрував своє безкомпромісне прагнення здійснювати всеосяжний контроль за розвитком культури в Україні, націлюючи більшовицькі організації на рішучу боротьбу з будь-якими відхиленнями від генеральної політичної лінії РКП(б).

IV. Сприйняття та усвідомлення навчального матеріалу

Політика влади у царині культури.
Українізація (коренізація). Ставлення влади та населення до українізації

Робота над поняттям

«Українізація» — система заходів КП(б)У та уряду УСРР у 1920 х — на початку 1930-х рр., спрямована на зміцнення радянської влади в Україні; різновид політики коренізації, яку проводила РКП(б) відповідно до рішень XII з’їзду партії (квітень 1923 р.). Передбачала поширення марксистсько-ленінської освіти, залучення українців до партії, надання їм посад у партійному і державному апаратах, підтримку української культури, запровадження української мови в партійному та державному діловодстві, розширення її вживання в галузі освіти, преси, видавничої справи. Значний внесок в «українізацію» зробили наркоми освіти УСРР О. Шумський та М. Скрипник.

Робота в парах

Опрацювати тексти та дати відповідь на запитання:

1-й учень — «Курс на українізацію».
2-й учень — «Опір українізації».

Курс на українізацію

Досвід громадянської війни свідчив, що без задоволення мінімуму національних потреб українського народу доля більшовизму в республіці завжди буде під загрозою. Саме ця обставина була основою політики «коренізації», яка після XII з’їзду РКП(б) (1923) впроваджувалася в усіх радянських республіках, а в Україні мала назву українізації. Українізація стала офіційною лінією більшовицької партії, вона передбачала виховання кадрів із представників корінної національності, впровадження в роботу партійного, радянського і господарського апаратів рідної для населення мови, розширення мережі шкіл та інших навчальних закладів із навчанням рідною мовою, розвиток національної культури. Багато хто з більшовиків України з величезним ентузіазмом сприйняв курс на українізацію.

Важливе значення мала та обставина, що керували ключовим у справі українізації наркоматом освіти в 20-х роках переконані прихильники національного відродження — Г. Гринько, О. Шумський, М. Скрипник. Вони виходили з того, що українізація за умов збереження радянської влади має ліквідувати наслідки пригнобленого становища, у якому український народ перебував до революції. Українізація з її гаслами національного відродження сприяла залученню до культурного будівництва багатьох представників національної інтелігенції, які щиро прагнули служити народові, сприяти його соціально-економічному та духовному піднесенню. Не випадково перша половина 20-х років відзначена поверненням в Україну ряду відомих діячів національної культури, котрі залишили батьківщину в роки національно-визвольних змагань. Зокрема, для наукової роботи в республіці повернувся видатний український історик М. Грушевський. Частина представників західноукраїнської інтелігенції переїхала на Наддніпрянщину, щоб своєю працею сприяти національному відродженню.

Проте українізація не розглядалась її ініціаторами як самоціль, Цей процес від самого початку підпорядковувався «надзавданню» більшовицької партії — перебудові культури в Україні на засадах марксизму. Українізація допускалася лише тією мірою, якою не суперечила інтересам та ідеологічним орієнтирам вищого державного й партійного керівництва.

Опір українізації

Українізація одразу зіткнулася з опором партійного і державного апарату. Згідно з даними уряду УСРР, на початку 20-х років органи радянської влади в Україні переважно обслуговувалися російськими або російськомовними чиновниками. Дехто з них не сприймав українізацію, вважаючи її політичним маневром, поступкою «Петлюрівщині», і всіляко саботував.

У 1923 р. секретар ЦК КП(б)У Д. Лебідь виступив з «теорією», в якій доводив, що в Україні точиться «боротьба» двох культур: російської — «пролетарської, передової» і української — «селянської, дрібнобуржуазної, відсталої». Більшовики в цій боротьбі, природно, повинні бути на боці російської культури. Хоча ця відверто шовіністична теорія була засуджена, відповідні настрої серед більшовиків залишалися.

У другій половині 20-х років ситуація дещо змінилась. Із великими труднощами вдалося перевести на діловодство українською мовою 75 % місцевих державних установ і організацій. Українізація почала поступово охоплювати найважливіші ланки партапарату.

У 1927 р. в апараті ЦК КП(б)У 42 % працівників володіли українською мовою. Повільний хід українізації керівних комуністичних структур визначив характер і темпи українізації загалом.

1.      Якими були позиції більшовиків у культурно-ідеологічній сфері?

2.      Як це позначилося на становищі української інтелігенції?

3.      Чим була викликана політика українізації? Якою була її мета?

4.      Хто були провідниками українізації в УСРР?

5.      Які сили чинили опір українізації?

6.      У чому суть теорії боротьби двох культур?

7.      Якими були конкретні результати українізації?

Робота в парах з документами

Опрацюйте документи та дайте відповідь на питання.

З інформаційного листа секретаря ЦК КП(б)У Д. Лебедя секретарям губкомів Компартії України

«Серпень, 1992 р. ЦК видав директиву здійснити арешти і вислати професорів і представників інтелігенції, які нав’язують свої зміновіхівські міркування в практику культурної праці у вищій школі та інших радянських установах. Наголошувалось, що вони є затятими ідеологами буржуазії, колишніми членами кадетської партії».

·         Виходячи зі змісту документа, зробіть висновок, чому в представниках української інтелігенції ЦК більшовиків бачив «ворогів народу».

Із резолюції червневого (1926) пленуму ЦК КП(б)У «Про підсумки українізації»

«Соціальне коріння російського шовінізму на Україні залягає в товщі російського міського міщанства (буржуазії) та в інтелігентсько-спецівському прошарку.

При цьому треба підкреслити, що російський шовінізм в Україні має міцну підтримку в масах російського міщанства поза Україною. За його спиною старі, далеко не вижиті забобони щодо «українського діялекту», щодо переваги російської культури і т. ін. (розмови про переваги російської культури і висування положення про неминучість перемоги більш високої російської культури над культурою більш відсталих народів — українського, азербайджанського, киргизького та ін. — є не що інше, як спроба закріпити панування великоросійської національності), говорить постанова XII з’їзду РКП(б)).

Партія мусить вести рішучу боротьбу у власних лавах і серед пролетарських мас проти забобонів російської та зрусифікованої частини пролетаріату, проти перекручень інтернаціоналізму, проти псевдоінтернаціоналізму, русотяпства, шовінізму.

...Рішуче борючись проти пережитків російського шовінізму, що є головною перешкодою до розв’язання національного питання, партія мусить водночас боротися і проти українського шовінізму».

·         Яким було ставлення більшовиків до процесу українізації згідно з резолюцією червневого (1926) пленуму ЦК КП(б)У «Про підсумки українізації»?

Д. Лебідь про «боротьбу» двох культур

Квітень 1923 р.

«Поставити перед собою завдання активно українізувати партію, отже, й робітничу клясу (за цю українізацію партія не може взятися, не перекинувши свою роботу й на робітничу клясу) тепер буде для інтересів культурного поступу заходом реакційним, бо націоналізація, тобто штучне запровадження української мови в партії, в робітничій клясі за теперішнього політичного, економічного й культурного співвідношення між містом і селом, означає стати на погляд нижчої культури села, як рівняти з вищою культурою міста».

·         У чому полягає антиукраїнський характер теорії боротьби двох культур? Дайте розгорнуту відповідь.

Робота з таблицею «Коренізація в УСРР»

Після бесіди учні заповнюють таблицю.

Освіта. Кампанія з ліквідації неписьменності

У ч и т е л ь . У 1922 р. було прийнято Кодекс законів про народну освіту в УСРР, який закріпив курс на підпорядкування школи ідеологічним настановам більшовицької партії. У 1922 р. в Україні налічувалося 1,5 млн безпритульних дітей, сиріт і напівсиріт. Значний внесок у теоретичне розроблення і практичну організацію виховних закладів зробив педагог і письменник А. С. Макаренко. Господарські труднощі спричинили у 1922 р. зменшення асигнувань на народну освіту і зменшення майже вдвічі кількості учнів проти 1920 року. Протягом 1923-1925 рр. асигнування на освіту в Україні збільшились у 7 разів.

Наприкінці 1925 р. ще 405 тис. дітей шкільного віку залишилося поза школою.

Уряд розпочав підготовку до запровадження загального обов’язкового початкового чотирирічного навчання дітей.

Виникали школи фабрично-заводського учнівства (ФЗУ). Вони забезпечували необхідну професійну підготовку. В Україні 1928 р. їх було 212 із 25 тис. учнів.

У 1921 р. в Україні було створено Всеукраїнську надзвичайну комісію з боротьби проти неписьменності серед дорослих. У 1923 р. розпочало свою діяльність товариство «Геть неписьменність!». До 1927 р. в Україні навчилися читати і писати 2 млн осіб. Розв’язувалася проблема підготовки радянських учительських кадрів. Діяли 45 педагогічних інститутів і 84 технікуми. Загальна кількість студентів зросла в 3,5 раза.

Запитання

1. Визначити, розв’язанню яких завдань була підпорядкована вся культурно-освітня робота в Україні.
2. Дати характеристику роботи товариства «Геть неписьменність!» .
3. Яких змін зазнав освітянський процес в роки непу?
4. Які процеси відбувалися в 20-ті роки у вищій школі України?

Робота в парах з документами

Опрацюйте документи та дайте відповідь на питання.

Із постанови РНК УСРР «Про боротьбу з неписьменністю» 21 травня 1921 р.

«...Совет Народных Комиссаров постановил:

1. Все население Республики в возрасте от 8 до 50 лет, не умеющее читать или писать, обязано обучаться грамоте... Обучение это ведется в государственных школах...

3. Наркомпросу и его местным органам предоставляется право привлекать к обучению неграмотных в порядке трудовой повинности...

6. ... Органам Наркомпроса предоставляется использовать народные дома, церкви, синагоги, молельни, клубы, частные дома и подходящие помещения на фабриках, заводах и советских учреждениях».

1.      Охарактеризуйте масштаби діяльності радянської влади щодо боротьби з неписьменністю у 20-ті роки.

2.      Чим вони були зумовлені?

Із Кодексу законів про народну освіту УСРР (від 25 листопада 1922 р.)

«§ 2. Мета радянського виховання і освіти — розкріпачення трудящих мас від духовного рабства, розвиток їх самосвідомості, створення нового покоління людей комуністичного суспільства з психологією колективу, з твердою волею, суспільно необхідною кваліфікацією і з матеріалістичним світоглядом, що спирається на ясне розуміння законів розвитку природи і суспільства.

§ 3. Завдання органів виховання і освіти — бути знаряддям диктатури пролетаріату зі знищення класового суспільства, створення нового, провідником принципів комунізму та ідейно-організуючого впливу пролетаріату на напівпролетарські і непролетарські верстви трудящих з метою виховання покоління будівників нового, комуністичного суспільства.

§ 4. Всі заходи з виховання та освіті як дітей і юнацтва, так і дорослого населення мають бути суворо узгоджені з основними завданнями соціалістичної революції, повинні виходити з життєвих умов та інтересів трудящих, маючи тісний зв’язок з народним господарством і державним будівництвом Радянських Республік...»

1.      Які завдання українських освітян випливали з Кодексу про народну освіту УСРР?

2.      Дайте критичну оцінку цих завдань.

Релігійне життя в Україні

Завдання учням

·         Опрацюйте текст, визначте ставлення більшовиків до релігії та охарактеризуйте становище УАПЦ у 1920-х роках.

«Атеїстичне керівництво більшовицької партії оголосило релігію історичним «пережитком», з яким слід боротися і який необхідно «подолати». На боротьбу з релігією і церквою були мобілізовані партія, комсомол, преса і навіть репресивні органи.

За цих складних умова серед православних священиків і віруючих дедалі активнішим ставало прагнення створити незалежну від Російської православної церкви (РПЦ) Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ). 11 жовтня 1921 р. з дозволу влади відбувся Всеукраїнський православний собор у Києві, який затвердив автокефалію та обрав Василя Липківського митрополитом УАГІЦ.

Служба в автокефальних храмах велася українською мовою замість малозрозумілої церковнослов’янської, якою користувалися священики РПЦ. Управління автокефальною церквою ґрунтувалося на демократичних засадах за участі віруючих. Між РПЦ і УАПЦ точилася гостра боротьба за вплив на віруючих. Близько 7 млн парафіян пішли за автокефалістами, які об’єдналися в 2 800 парафій. Але більшість вірян в 20-ті роки все ще залишалася в лоні РПЦ.

Дозвіл на існування УАПЦ був тимчасовою поступкою центральної більшовицької влади національно-релігійним почуттям українського народу. Існування української автокефалії влада дозволяла, доки тривали неп і українізація. У 1928 р. розпочалося переслідування автокефальної церкви з метою її повного знищення».

Формування нового укладу повсякденного життя

Робота з таблицею

Після опрацювання тексту підручника виписати п’ять основин тез, що стосуються змін повсякденного життя на селі і в місті.

V. Узагальнення та систематизація знань

Бесіда

1. Коли було розпочато проведення широкомасштабної політики «українізації» ?
2. Дайте визначення поняттю «українізація».
3. Чому більшовики розпочали «українізацію»?

VI. Домашнє завдання

1.      Опрацювати конспект.

2.      Заповнити таблицю.